Рада Суддів
України

uaUA enEN
Документи

02.03.2018

Посібник "Особливості конфлікту інтересів у діяльності судді та рекомендації щодо запобігання у типових ситуаціях"

Посібник на допомогу судді: "Особливості конфлікту інтересів у діяльності судді та рекомендації щодо його запобігання і врегулювання у типових ситуаціях"


Авторитет суду та судових рішень у суспільній свідомості пов’язується з авторитетом судді, оцінкою його поведінки як у сфері судочинства, так і поза межами його професійної (службової) діяльності. Професійна діяльність суддів, пов’язана з відправленням правосуддя, зобов’язує суддів демонструвати і пропагувати високі стандарти поведінки, що означає добровільні обмеження, пов’язані з дотриманням етичних норм як у поведінці під час здійснення правосуддя, так і поза залою судового засідання. Відповідні положення визначено міжнародними стандартами, що регламентують діяльність суддів та Кодексом суддівської етики, затвердженим з’їздом суддів України.

Посібник «Особливості конфлікту інтересів у діяльності судді та рекомендації щодо його запобігання і врегулювання у типових ситуаціях» підготовлено Радою суддів України з метою роз’яснення актуальних питань запобігання та врегулювання конфлікту інтересів на основі міжнародних стандартів та положень національного законодавства, надання методичної допомоги суддям, а також з метою формування єдиного підходу до розуміння і дотримання правил врегулювання конфлікту інтересів у діяльності суддів.

Розроблений документ носить рекомендаційний характер і відтворює позицію Ради суддів України – єдиного органу, уповноваженого на здійснення контролю за додержанням вимог законодавства щодо врегулювання конфлікту інтересів у діяльності суддів.

В основу посібника покладено норми чинних редакцій Законів України «Про запобігання корупції», «Про судоустрій і статус суддів», процесуального законодавства, рішень Ради суддів України, якими надано роз’яснення окремих аспектів врегулювання конфлікту інтересів, а також практику Ради суддів із аналізу звернень суддів за роз’ясненнями щодо дій у випадку конфлікту інтересів 2015-2017 років.

Посібник розрахований на суддів судів загальної юрисдикції і містить положення, якими роз’яснено:

основні поняття Закону України «Про запобігання корупції» у сфері запобігання і врегулювання конфлікту інтересів щодо суддів;

повноваження Ради суддів України у сфері запобігання і врегулювання конфлікту інтересів суддів; особливості врегулювання конфлікту інтересів суддів у процесуальний спосіб та конфлікту інтересів, який не можна врегулювати у спосіб, передбачений процесуальним законом; відповідальність суддів за порушення правил запобігання та врегулювання конфлікту інтересів.

У другому розділі посібника наведено опис типових прикладів конфлікту інтересів у діяльності суддів, що містить практичні рекомендації щодо заходів запобігання та врегулювання конфлікту інтересів у певних типах ситуацій – як у випадку виникнення конфлікту інтересів, що може бути врегульований у процесуальний спосіб, так і у випадку, коли конфлікт інтересів не може бути врегульований у спосіб, передбачений процесуальним законодавством.

З урахуванням міжнародного досвіду, досвіду органів державної влади та напрацювань наукових інституцій та установ запропоновані базові практичні інструменти покликані допомогти суддям самостійно приймати рішення щодо наявності конфлікту інтересів, визначення його виду та способу врегулювання.

Посібник спрямований на формування культури судді, яка забезпечуватиме належне виявлення і врегулювання конфліктів інтересів у діяльності судді прозорим і своєчасним чином без втручання уповноваженого органу суддівського самоврядування.

Основні терміни у сфері врегулювання конфлікту інтересів вживаються у розумінні Закону України «Про запобігання корупції» від 14.10.2014 року № 1700-VII та відповідних процесуальних законів.
Завантажити посібник можна тут .

Дивитися Завантажити

17.11.2016

Коментар до Кодексу суддівської етики

Коментар до Кодексу суддівської етики

ЗАТВЕРДЖЕНО

рішенням Ради суддів України від 04 лютого 2016 року № 1



Коментар до Преамбули

Забезпечення права кожного на судовий захист на основі принципу верховенства права, здійснення правосуддя від імені держави Україна винятково на підставі Конституції, законів України й міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, висувають високі вимоги до моральних якостей кожного судді.

Усвідомлюючи важливість своєї місії, з метою зміцнення та підтримки довіри суспільства до судової влади судді України вважають, що зобов’язані демонструвати й пропагувати високі стандарти поведінки, у зв’язку з чим добровільно беруть на себе суттєві обмеження, пов’язані з дотриманням етичних норм під час здійснення правосуддя, так і в позасудовій поведінці.

Керуючись Конституцією України, Законом України «Про судоустрій і статус суддів», враховуючи статтю 6 Конвенції про захист прав люди-ни та основоположних свобод, за якою кожен має право на незалежний і справедливий суд, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, Основні принципи щодо незалежності судових органів, схвалені резолюціями Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада та 13 грудня 1985 року, Рекомендації щодо ефективного впровадження Основних принципів незалежності судових органів, схвалені резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 15 грудня 1989 року, Бангалорські принципи поведінки суддів, схвалені резолюцією Економічної та Соціальної Ради ООН від 27 липня 2006 року, Європейську хартію про закон щодо статусу суддів, Рекомендацію СМ/Rес (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам стосовно суддів: незалежність, ефективність та обов’язки, з’їзд суддів України затверджує цей Кодекс суддівської етики, положення якого спрямовані на встановлення етичних стандартів, пов’язаних зі статусом судді.

Відповідно до статті 1 Конституції України (далі – Конституції, Ос-новного закону) Україна є правовою державою. Правова держава – це форма організації державної влади, за якої в усіх сферах життя панує верховенство права. У правовій державі державні органи і громадяни однаковою мірою відповідальні перед законом, у ній реалізуються права людини, здійснюється розподіл влади на законодавчу, виконавчу, судову.. Завдяки такому розподілу виникає можливість організувати ефективне управління державою та забезпечити створення системи стримувань і противаг, яка не дозволяє тій чи іншій гілці влади переви­ щувати свої повноваження.

Реалізація принципів правової держави багато в чому залежить від діяльності судів та забезпечення права кожного на доступ до правосуддя. У правовій державі судова влада виконує роль арбітра, який слід-кує за дотриманням законів. Саме правосуддя забезпечує дотримання прав і свобод громадян та їх захист у випадку порушень, виступає гарантом законності й порядку у суспільстві.

Судовий захист є юрисдикційною формою захисту порушених абооспорюваних суб’єктивних прав та інтересів. Сутність такої форми захисту полягає в тому, що особа, яка вважає, що її права та законні інтереси порушені неправомірними діями інших осіб чи органів, звертається за захистом до суду як державного органу, уповноваженого вирішувати спори з метою відновлення порушеного права й припинення такого порушення. Визначальною складовою принципу захисту прав та інтересів є забезпечення гарантій права кожної людини на ефективний судовий захист.

Право на судовий захист законних прав та інтересів кожного грома-дянина гарантується статтею 55 Конституції. Цією нормою передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.. За змістом статті 64 Основного закону, право на судовий захист не може бути обмежене..

Під час реалізації права на судовий захист особливу увагу треба приділяти захисту прав громадян від свавілля з боку органів держави та місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Офіційне тлумачення частини другої статті 55 Конституції надається у рішенні Конституційного суду України № 6-зп від 25.11.97 у справі за консти-туційним зверненням громадянки Дзюби Г. П. Відповідно до цього рі-шення, частину другу статті 55 Конституції необхідно розуміти так, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства, має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрис-дикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або ущемляють права і сво-боди таких осіб чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді. Такі скарги підлягають безпосередньому розгляду в судах незалежно від того, що прийнятим раніше законом міг бути встановлений інший порядок їх розгляду (оскарження до органу, посадової особи вищого рівня по відношенню до того органу і посадової особи, що прийняли рішення, вчинили дії або допустили бездіяль-ність). Подання скарги до органу, посадової особи вищого рівня не перешкоджає оскарженню цих рішень, дій чи бездіяльності до суду. Отже, офіційне тлумачення положень частини 2 статті 55 Конституції дає підстави для висновку, що звернення за захистом своїх прав та законних інтересів може відбуватися незалежно від можливості захистити свої права в інших органах.

Право на судовий захист тісно пов’язано з таким основоположним принципом правової держави, як верховенство права..

Статтею 8 Конституції задекларовано, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.. Відповідно до цього принципу Консти-туція має найвищу юридичну силу.. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй.. Нор-ми Конституції є нормами прямої дії.. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції гарантується..

Тлумачення поняття «верховенство права» надається у рішенні Кон-ституційного Суду України (далі – КСУ) № 15-рп/2004 від 02..11..2004 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо від-повідності Конституції України (конституційності) положень статті 69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м’якого покарання)3.. У цьому рішенні зазначається: «Верховенство пра-ва – це панування права в суспільстві.. Верховенство права вимагає віддержави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті переду-сім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо.. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише за-конодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регу-лятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем су-спільства.. Всі ці елементи права об’єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відо-браження в Конституції України. Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправед-ливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи.. Справедли-вість – одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права»..

Здійснення судами правосуддя на засадах верховенства права та забезпечення кожному права на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є завданням суду, про яке зазначено у статті 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Спеціальні норми, присвячені дії принципу верховенства права у сфері судочинства, є і у деяких процесуальних кодексах.. Так, у статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України5 (далі – КАС) роз-кривається сутність принципу верховенства права, відповідно до яко-го людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.. В цій норм за-значається й про те, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини (далі – ЄСПЛ)..

Подібна норма є і у статті 8 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК), в якій також зазначено про застосування прин-ципу верховенства права у кримінальному провадженні з урахуванням практики ЄСПЛ6..

Виконати завдання суду щодо здійснення правосуддя на засадах верховенства права із забезпеченням при цьому кожній особі права на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод неможливо без ро-зуміння суддями змістовного наповнення поняття «права людини».. Тлу-мачення змісту прав людини було надано у абзаці четвертому підпунк-ту 5..2 пункту 5 мотивувальної частини рішення КСУ від 22..09..2005 № 5-рп/20057, де зазначено: «у традиційному розумінні діяльності визна-чальними поняття змісту прав людини є умови і засоби, що становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку.. Обсяг прав людини – це їх сутнісна властивість, вираже-на кількісними показниками можливостей людини, які відображені відповідними правами, що не є однорідними і загальними».. У іншому рішенні від 11..10..2005 №8-рп/20058 КСУ зазначив таку правову пози-цію: зміст прав і свобод людини – це умови і засоби, що визначають матеріальні та духовні можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування і розвитку.. Обсяг прав людини – це кількісні показ-ники відповідних можливостей, що характеризують його множинність, величину, інтенсивність і ступінь прояву та виражені у певних одиницях виміру.. Звуження змісту прав і свобод означає зменшення ознак, зміс-товних характеристик можливостей людини, які відображаються від-повідними правами та свободами, тобто якісних характеристик права.. Звуження обсягу прав і свобод – це зменшення кола суб’єктів, розміру території, часу, розміру або кількості благ чи будь-яких інших кількісно вимірюваних показників використання прав і свобод, тобто їх кількіс-ної характеристики (абзаци п’ятий, шостий пункту 4 мотивувальної ча-стини рішення).

У преамбулі до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» за-значається, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховен-ства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд..

Що означає термін «правосуддя»? Це особлива функція судової гіл-ки влади, яка здійснюється судами шляхом розгляду і вирішення на основі закону цивільних, адміністративних і господарських справ з ме-тою захисту прав та законних інтересів як окремих громадян, так і під-приємств, установ, організацій, громадських об’єднань; розгляду кримі-нальних справ із застосуванням встановлених законом карних заходів щодо осіб, які визнані винними у вчиненні злочину, або виправданням невинних, а також у формі конституційного судочинства..

Статтею 124 Конституції передбачено, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами.. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається.. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідноси-ни, що виникають у державі..

Судова влада в Україні реалізує свої повноваження шляхом здійс-нення правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністратив-ного, кримінального, а також конституційного судочинства.. Судочин-ство здійснюється Конституційним судом України та судами загальної юрисдикції..

Як влучно зазначають науковці, авторитет суду та його рішень бага-то в чому пов’язується з авторитетом судді, оцінкою його поведінки як у сфері судочинства, так і поза межами його професійної (службової) діяльності .

Повноваження, надані суддям, тісно пов’язані з такими цінностями правосуддя, як незалежність, неупередженість, чесність, честь, гідність, професіоналізм.. Стандарти суддівської діяльності в цілому і поведінки суддів, зокрема, випливають із конституційних принципів, міжнарод-них договорів, до яких приєдналась держава Україна, а також із зако-нів України.. Зазначені цінності і є передумовами довіри суспільства до здійснення правосуддя..

Судові рішення з огляду на верховенство права за своїм змістом по-винні утверджувати справедливість і права людини, укріплювати дові-ру суспільства до судової влади..

В основі довіри до судової влади лежить віра кожного громадяни-на, суспільства в цілому в те, що об’єкт довіри (суд) добровільно бере на себе і виконує зобов’язання захистити інтереси громадянина та су-спільства..

Згідно з пунктом 12 висновку № 1 (2001) Консультативної ради євро-пейських судів для Комітету Ради Європи «Про стандарти незалежності судових органів і незмінності суддів» незалежність судової влади озна-чає повну неупередженість із боку суддів.. При постановленні судових рішень щодо сторін в судовому розгляді судді повинні бути безсторон-німи, вільними від будь-яких зв’язків, прихильності чи упередження, що впливає або може сприйматися як таке, що впливає на здатність судді приймати незалежні рішення.. Судова влада повинна користуватися до-вірою не тільки з боку сторін у конкретній справі, але і з боку суспільства в цілому.. Суддя повинен не тільки бути реально вільним від будь-якого невідповідного упередження або впливу, але він або вона повинні бути вільними від цього й в очах розумного спостерігача.. В іншому випадку довіра до незалежності судової влади буде підірвана.

Довіра з формуванням суспільної думки націлена на правомірні очі-кування з боку громадськості певної моделі поведінки від суддів, що втілюється у ефективному відправленні судочинства та виступає мі-рою реалізації завдань справедливого суду.. Моральна складова суддів-ської етики (стосунки судді з учасниками судового процесу, з колегами,з відвідувачами суду та з будь-ким поза межами службової діяльності) вимагає від суддів дотримання правил поведінки, які включають в себе як загальновизнані норми моралі, що існують в суспільстві, так і стан-дарти, що регулюють службову діяльність, тобто вимоги, встановлені законодавством до професії, та стандарти, що стосуються позаслуж-бової поведінки й іншої дозволеної діяльності.. Лише високопрофесій-на, моральна, етична поведінка судді здатна викликати повагу до суду та забезпечити впевненість учасників судового процесу і відвідувачів суду в неупереджених результатах розгляду справи.. При цьому суд-дя повинен проявляти такі моральні якості, як чесність, об’єктивність, безсторонність, неупередженість, толерантність, добросовісність, спра-ведливість, збалансованість, розумність, розсудливість, стриманість, уважність, ввічливість, повагу до оточуючих..

Аналізуючи походження поняття суддівської етики, варто зазначи-ти, що вона є різновидом професійної етики, однієї із галузей етичної науки, науки про мораль.. Етичні норми являють собою систему ідей і уявлень про правильну і неправильну поведінку, які вимагають вико-нання одних дій і забороняють інші.. Етичні вимоги до поведінки судді закріплені саме в Кодексі професійної етики судді і являють собою су-купність моральних правил поведінки судді, за допомогою яких можна оцінити його дії з погляду таких цінностей, як справедливість, сумлін-ність, гідність, людяність тощо..

Законодавець приділяє значну увагу питанням професійної ети-ки суддів.. Із 28..03..2015 набув чинності Закон України від 12..02..2015 № 192–VIII «Про забезпечення права на справедливий суд», яким було затверджено нову редакцію Закону України «Про судоустрій і статус суддів»11.. Статтею 55 цього Закону, у якій визначені права та обов’язки судді, передбачається, що суддя зобов’язаний дотримуватися правил суддівської етики.. Крім того, суддівській етиці присвячена спеціальна норма – стаття 57, яка має саме таку назву – «Етика судді».. Пунктом 3 частини 1 статті 92 Закону визначено, що однією з підстав притяг-нення судді до дисциплінарної відповідальності є систематичне або грубе одноразове порушення правил суддівської етики, що підриває авторитет правосуддя, у тому числі прояв неповаги під час здійснен-ня судочинства до інших суддів, адвокатів, експертів, свідків чи інших учасників судового процесу.. Але ні в цих нормах, ні в самому Кодексі суддівської етики не наводиться визначення поняття етики судді (суд-дівської етики)..

Базуючись на положеннях, які містяться у преамбулі до Бангалор-ських принципів поведінки суддів від 19..05..2006, схвалених Резолюцією Економічної та Соціальної Ради ООН 27..07..2006 № 2006/23 (далі– Бангалорські принципи), та аналізуючи зміст положень Кодексу суд-дівської етики, можна сформулювати таке поняття суддівської етики..

Під суддівською етикою треба розуміти певну систему базових принципів регламентації поведінки суддів у судовому засіданні, в суді та позасудової поведінки, які побудовані з урахуванням особливостей професійної діяльності судді та створені для підтримки суддівських стандартів, діють об’єктивно і незалежно з метою збільшення значу-щості існуючих правових норм та правил поведінки для суддів..

З метою зміцнення довіри суспільства до судової влади судді ма-ють усвідомлювати значущість своєї місії в утвердженні верховенства права і забезпеченні захисту прав людини та основоположних свобод.. Постійна увага з боку суспільства за діями представників судової вла-ди, бажання громадян мати у державі справедливе правосуддя для от-римання належного захисту своїх прав покладає на суддю обов’язок бути не лише представником влади, який неухильно дотримується Кон-ституції та законів України, міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а й людиною з високими стандартами поведінки.

Термін «стандарт» означає єдину типову форму, мірило, зразок, яко-му повинно задовольняти що-небудь за своїми ознаками.

Високі стандарти поведінки полягають у тому, що суддя як на роботі,так і поза її межами, в повсякденному житті, має демонструвати таку поведінку, щоб учасники процесу і оточуючі люди бачили в ньому ета-лон порядності і справедливості – високоморальну, чесну, стриману, врівноважену людину. При цьому суддя має не лише подавати особи-стий приклад, але й пропагувати етичну поведінку серед учасників про-цесу та оточуючих, вимагати етичної поведінки від інших..

Оволодіння високими стандартами поведінки має бути невід’ємною складовою частиною підготовки кожного професійного судді та канди-дата на посаду судді.. Від моральних цінностей, якими керується суддя в своїй роботі під час здійснення правосуддя і в позасудовій поведінці, залежить оцінка судових рішень з точки зору їх справедливості як кож-ним окремим громадянином, та суспільством в цілому.

Неналежна поведінка суддів підриває упевненість громадян у спра-ведливості судової системи.. Судді мають усвідомлювати і пам’ятати про те, що вони перебувають під постійним та пильним контролем громадськості.. У зв’язку з цим будь-який суддя повинен погодитися з обмеженнями, пов’язаними з дотриманням етичних норм,які на ньогопокладаються відповідно до його статусу.. Ці обмеження можуть здава-тися обтяжливими для пересічного громадянина, але суддя має дотри-муватись таких обмежень добровільно та свідомо..

Згідно з частиною 1 статті 55 Закону України «Про судоустрій і ста-тус суддів» особа, вперше призначена на посаду судді, набуває повно-важень судді після складення присяги судді, відповідно до змісту якої, поряд з іншими обов’язками професійного характеру, суддя присягає дотримуватись морально-етичних принципів поведінки, а також не вчи-няти дій, що порочать звання судді та принижують авторитет судової влади.. При цьому поняття «поведінка» включає в себе поведінку судді як під час здійснення правосуддя, так і його позасудову поведінку..

Однією з найважливіших категорій етики, що виражає моральні обов’язки судді стосовно держави, суспільства, конкретної людини, в інтересах якої здійснюється правосуддя, є професійний обов’язок, який має не тільки моральну, а й правову природу, оскільки містить у собі як обов’язок, передбачений правовими нормами, так і обов’язок перед суспільством, пов’язаний зі здійсненням професійної діяльності..

Усвідомлення суддею професійного обов’язку передбачає турботу про професійну гідність, постійне вдосконалення професійної майстер-ності, прагнення виховувати своєю діяльністю, особистим прикладом, повагу до закону, правосуддя, суду..

Таке суддівське сумління не тільки має оціночний характер, змушу-ючи суддю співвідносити свої дії і рішення з правовими приписами і нормами моралі, а й спонукає його діяти відповідно до внутрішнього переконання, протистояти зовнішньому впливу і тиску..

За останні роки найбільшої уваги суспільства прикуто саме до поза-судової поведінки судді,його дозвілля,майнового стану..Непоодиноківипадки порушення окремими суддями морально-етичних принципів позасудової поведінки привертають увагу громадськості, знаходять своє постійне висвітлення та обговорення в засобах масової інформа-ції..

При цьому мають місце спірні питання належності чи недопусти-мості тієї чи іншої позасудової поведінки професійного судді.. Така си-туація виникає з огляду на суб’єктивний, оціночний характер деяких обставин, за настання яких розпочинають свою дію відповідні обме-ження..

Дотримання етичних норм передбачає утримання суддею від дій,щоможуть бути розцінені як використання посадового становища в особистих цілях чи можуть викликати сумнів у його неупередженості, неза-лежності і справедливості винесених рішень.

Особливості поведінки судді мають прояв утому,що суддя зобов’яза-ний не допускати будь-яких дій, що можуть заподіяти шкоду, порушити нормальну діяльність суду чи дискредитувати судову владу в цілому.. Недотримання суддею моральних засад суспільства, його неетична по-ведінка щодо учасників процесу тощо веде до зниження його авторите-ту, робить таку поведінку незрозумілою для суспільства, внаслідок чого у учасників процесу виникають сумніви щодо незалежності і справед-ливості суду..

Під час здійснення правосуддя судді мають керуватися положення-ми Конституції України, законів України і міжнародних актів, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України.. Одним із таких законів, який визначає вимоги до поведінки суддів під час здійснення правосуддя, є Закон України «Про судоустрій і статус суддів»..

Згідно зі статтею 1 цього Закону судова влада в Україні відповідно до конституційних засад поділу влади здійснюється незалежними та безсторонніми судами,утвореними згідно із законом..Статтею6цьогоЗакону передбачено, що здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу..

Законом забороняється втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збиран-ня, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою впливу на безсторонність суду.. Такі дії тяг-нуть за собою відповідальність, установлену законом.. Зокрема, Кримі-нальним кодексом України (далі – КК) передбачена відповідальність за злочини проти правосуддя: за втручання в діяльність судових орга-нів (стаття 376), погрозу або насильство щодо судді, народного засіда-теля чи присяжного (стаття 377), умисне знищення або пошкодження майна судді, народного засідателя чи присяжного (стаття 378), посяган-ня на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя (стаття 379).

Відповідно до положень статті 48 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суддя у своїй діяльності щодо здійснення правосуддя є незалежним від будь-якого незаконного впливу,тиску або втручання..Суддя здійснює правосуддя на основі Конституції і законів України, керуючись при цьому принципом верховенства права.. Втручання в ді-яльність судді щодо здійснення правосуддя забороняється і тягне за собою відповідальність, установлену законом.

Незалежність судді забезпечується такими чинниками:

1)особливим порядком його призначення, обрання, притягнення до відповідальності та звільнення;

2)недоторканністю та імунітетом судді;

3)незмінюваністю судді;

4)порядком здійснення правосуддя, визначеним процесуальним за-коном, таємницею ухвалення судового рішення;

5)забороною втручання у здійснення правосуддя;

6)відповідальністю за неповагу до суду чи судді;

7)окремим порядком фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів, установленим законом;

8)належним матеріальним та соціальним забезпеченням судді;

9)функціонуванням органів суддівського самоврядування;

10)визначеними законом засобами забезпечення особистої безпеки судді, членів його сім’ї, майна, а також іншими засобами їх правово-го захисту;

11)правом судді на відставку..

Закон зобов’язує органи державної влади, органи місцевого само-врядування, їх посадових та службових осіб, а також фізичних і юри-дичних осіб та їх об’єднань поважати незалежність судді і не посягати на неї..

Суддя не зобов’язаний давати жодних пояснень щодо суті справ, які перебувають у провадженні, крім випадків, установлених законом.

У разі втручання в діяльність судді закон зобов’язує суддю зверну-тися з повідомленням про втручання в його діяльність щодо здійснення правосуддя до органів суддівського самоврядування та правоохоронних органів.

Статтею 1 Загальної хартії судді, ухваленої 17.11.1999 Центральною радою Міжнародної асоціації суддів в Тайпеї, визначено, що незалеж-ність судді є неодмінною умовою неупередженого відправлення правосуддя згідно із законом. Це нероздільні поняття.. Всі інституції та органи влади, як національні, так і міжнародні, повинні поважати, захищати та оберігати цю незалежність.

Цією Хартією також встановлено, що в усій своїй професійній діяльності судді повинні гарантувати права кожного на справедливий суд. Вони повинні сприяти реалізації права осіб на справедливий і відкритий процес у незалежному й неупередженому суді, утвореному на за-конних підставах, що має винести рішення щодо їхніх громадянських прав та обов’язків або щодо будь-якого кримінального звинувачення, висунутого проти них..

Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (далі – ЄКПЛ) також гарантується кожному право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалеж-ним і безстороннім судом (стаття 6).. Невід’ємними складовими права на справедливий судовий розгляд є такі три елементи.. По-перше, це по-винен бути суд, який встановлений законом і відповідає вимогам неза-лежності та безсторонності.. По-друге, суд повинен мати широку юрис-дикцію, достатню для вирішення всіх аспектів спору або обвинувачень, до яких застосовується стаття 6.. І нарешті, по-третє, відповідна особа повинна мати доступ до суду..

Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, Ос-новними принципами незалежності судових органів, схвалені резолю-ціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада та 13..12..1985, Рекомендаціями щодо ефективного впровадження Ос-новних принципів незалежності судових органів також передбачено право кожної особи на незалежний і справедливий суд..

Гарантії права на справедливий суд знайшли своє відображення і в нормах національного законодавства.. Вони закріплюються у положен-нях статті 7 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», яка перед-бачає, що кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утво-реним відповідно до закону.. Судова система забезпечує доступність правосуддя для кожної особи відповідно до Конституції та в порядку, встановленому законами України..

Процесуальні кодекси також містять гарантії права на справедли-вий суд. Так, відповідно до статті 21 КПК кожному гарантується право на справедливий розгляд та вирішення справи в розумні строки незалежним і неупередженим судом, створеним на підставі закону.

У статті 1 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК) зазначено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупередже-ний та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ.. Згідно зі стат-тею 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин шляхом справедливого, неупе-редженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Приймаючи Кодекс суддівської етики, судді України добровільно та охоче взяли на себе обов’язок прийняти ряд обмежень,незважаючина те, що пересічному громадянину ці обов’язки могли б здатися обтяжливими.. Такі дії пов’язані з тим, що поведінка судді має відповідати високому статусу його посади.. Результатом високої етичної поведінки судді має стати довіра кожного громадянина і суспільства в цілому до судової системи, окремого суду та певного судді.

Кодекс суддівської етики, який затверджується з’їздом суддів України, є обов’язковим для дотримання всіма суддями України з огляду на те, що відповідно до статті 127 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» найвищим органом суддівського самоврядування є з’їзд суддів України, рішення якого є обов’язковими для всіх органів суддівського самоврядування та всіх суддів.одекс суддівської етики, положення якого спрямовані на встанов-лення етичних стандартів, пов’язаних зі статусом судді, ґрунтується на Конституційних нормах, положеннях Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та міжнародних актів, зокрема, Бангалорських принци-пах поведінки суддів..

Бангалорські принципи поведінки суддів закріплюють один із ос-новоположних принципів щодо дотримання етичних норм, за яким де-монстрація дотримання етичних норм є невід’ємною частиною діяль-ності суддів..

На Бангалорських принципах поведінки суддів ґрунтується Кодекс суддівської етики, затверджений ХІ черговим з’їздом суддів України..

Кодекс суддівської етики вимагає від суддів неухильно додержува-тись присяги й завжди поводитись так, щоб зміцнювати віру громадян у чесність, незалежність, неупередженість та справедливість суду..

Згідно з пунктом 4..3 Європейської хартії про закон щодо статусу суддів судді повинні стримуватись від вчинків, дій чи висловлювань, які можуть похитнути впевненість в їх неупередженості або незалежності.

Розділом VIII «Етика суддів» Рекомендації СМ/Rес (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам – членам щодо суддів встановлено, що судді у своїй діяльності повинні керуватися етичними принципами професійної поведінки. Ці принципи можуть містити не лише обов’яз-ки, щодо яких може бути ініційоване дисциплінарне провадження, а й пропонувати правила для суддів щодо їхньої поведінки. Ці принципи мають бути закладені в кодексах етики суддів, які підвищують довіру громадськості до суддів та судової влади. Судді повинні відігравати провідну роль у розробленні таких кодексів.Судді повинні мати можли-вість отримати пораду щодо дотримання етики суддів в органі судової влади.

  • Вимоги щодо додержання встановлених міжнародних етичних стандартів, пов’язаних зі статусом судді, також передбачені в низці міжнародних документів.. Серед них є такі:
  • Європейський статут судді, прийнятий асамблеєю Європейської асоціації суддів 20 березня 1993 року;
  • Загальна (універсальна) хартія судді, схвалена Міжнародною асоціацією суддів 17 листопада 1999 року;
  • Велика хартія суддів (Основні принципи), прийнята у м. Страсбурзі 17 – 19 листопада 2010 року;
  • Європейська хартія про закон «Про статус суддів» (прийнята на багатосторонній зустрічі щодо статусу суддів у Європі, організованій Радою Європи 8 – 10 липня 1998 року);
  • Висновок № 1 (2001) Консультативної ради європейських суддів для Комітету міністрів Ради Європи про стандарти незалежності судових органів та незмінюваність суддів від 1 січня 2001 року;
  • Висновок № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів (КРЄС) до уваги Комітету міністрів Ради Європи щодо принципів та правил, які регулюють професійну поведінку суддів, зокрема, питання етики, несумісної поведінки та безсторонності;
  • •Висновок № 17 (2014) Консультативної ради європейських суддів (КРЄС) щодо оцінювання діяльності суддів, якості правосуддя та поваги до незалежності судової влади.

    Необхідно констатувати, що ні Закон України «Про судоустрій і статус суддів», ні Кодекс суддівської етики, ні Бангалорські принципи по-ведінки суддів не можуть передбачити і визначити всі життєві ситуації, які виникатимуть як при здійснення суддею правосуддя, так і в його позасудовій поведінці. Тому запропонований коментар до цього Кодексу стане в нагоді суддям для визначення їх поведінки в конкретній ситуації.

    ПОВНИЙ ТЕКСТ КОМЕНТАРЯ МОЖНА ЗАВАНТАЖИТИ ТУТ .

    Дивитися

    17.11.2016

    Кодекс професійної етики судді

    Зазначені в цьому Кодексі норми спрямовані на вирішення етичних питань, пов’язаних зі статусом судді. Ці норми не можуть застосовуватись як підстави дисциплінарної відповідальності суддів і визначати ступінь їх провини. Разом з тим судді мають прагнути додержувати їх у своїй професійній, громадській діяльності та приватному житті заради утвердження незалежності й неупередженості судової влади, зміцнення її авторитету в суспільстві.

    Стаття 1
    Суддя повинен бути прикладом законослухняності, неухильно додержувати присяги й завжди поводитися так, щоб зміцнювати віру громадян у чесність, незалежність, неупередженість та справедливість суду.

    Стаття 2
    Суддя має уникати будь-якого незаконного впливу на його діяльність, пов’язану зі здійсненням правосуддя. Він не вправі використовувати своє посадове становище в особистих інтересах чи в інтересах інших осіб.

    Стаття 3
    Суддя не може належати до політичних партій і професійних спілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої.

    Стаття 4
    Суддя вправі брати участь у громадській діяльності, публічних заходах, якщо вони не завдають шкоди його статусу, авторитетові суду і не можуть вплинути на здійснення правосуддя.

    Стаття 5
    Суддя повинен старанно й неупереджено виконувати покладені на нього обов’язки і підтримувати свою професійну компетентність на належному рівні.

    Стаття 6
    Суддя не має права розголошувати інформацію, що стала йому відома у зв’язку з розглядом справи в закритому судовому засіданні. Він не може робити публічні заяви, коментувати в засобах масової інформації справи, які перебувають у провадженні суду, та піддавати сумніву судові рішення, що набрали законної сили.

    Стаття 7
    Суддя повинен здійснювати судочинство в межах та в порядку, визначених процесуальним законом, і виявляти при цьому тактовність, ввічливість, витримку й повагу до учасників судового процесу та інших осіб.

    Стаття 8
    Суддя у визначеному законом порядку надає засобам масової інформації можливість одержувати відомості, виключаючи при цьому порушення прав і свобод громадян, приниження їх честі й гідності, а також авторитету суду та статусу судді.

    Стаття 9
    Суддя при здійсненні правосуддя не повинен допускати проявів учасниками процесу чи іншими особами неповаги до людини за ознаками раси, статі, національності, релігії, політичних поглядів, соціально-економічного становища, фізичних вад тощо.

    Стаття 10
    Суддя має утримуватися від поведінки, будь-яких дій або висловлювань, що можуть призвести до втрати віри в рівність професійних суддів, народних засідателів та присяжних при здійсненні правосуддя.

    Стаття 11
    Суддя, що перебуває на адміністративній посаді в суді, повинен утримуватися від поведінки, дій або висловлювань, які можуть призвести до втрати віри в рівність статусу суддів і в те, що професійні судді колективно управляють внутрішньою діяльністю судів.

    Cтаття 12
    Суддя має докладати всіх зусиль до того, щоб на думку розсудливої, законослухняної та поінформованої людини його поведінка була бездоганною

    Дивитися Завантажити

    18.10.2016

    Рішення Національного агентства з питань запобігання корупції 10 червня 2016 року № 3

    ПОРЯДОК формування, ведення та оприлюднення (надання) інформації Єдиного державного реєстру декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування

    I. Загальні положення 

    1. Цей Порядок визначає процедуру формування, ведення та оприлюднення (надання) інформації Єдиного державного реєстру декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування (далі – Реєстр).

    2. У цьому Порядку терміни вживаються у таких значеннях: автентифікація – електронна процедура, яка дає можливість підтвердити електронну ідентифікацію фізичної особи та/або походження і цілісність електронних даних; веб-сайт Реєстру – частина офіційного веб-сайту Національного агентства з питань запобігання корупції (далі – Національне агентство), через який здійснюються формування, ведення та оприлюднення Реєстру; декларація – декларація особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, передбачена Законом України “Про запобігання корупції” (далі – Закон); електронна ідентифікація – процедура використання ідентифікаційних даних особи в електронній формі, які однозначно визначають фізичну особу; електронна печатка – електронні дані, які додаються створювачем електронної печатки до інших електронних даних або логічно з ними пов’язуються і використовуються для визначення походження та перевірки цілісності пов’язаних електронних даних; конфіденційна інформація – інформація Реєстру, доступ до якої обмежено відповідно до абзацу четвертого частини першої статті 47 Закону; логічний контроль – встановлення логічної відповідності, повноти та співвідношення відомостей, зазначених у декларації чи повідомленні про суттєві зміни в майновому стані суб’єкта декларування; персональний електронний кабінет – індивідуальна персоніфікована веб- сторінка суб’єкта декларування на веб-сайті Реєстру, за допомогою якої здійснюється подання електронних документів, обмін повідомленнями тощо; 2 повні дані Реєстру – всі дані, внесені до Реєстру відповідно до законодавства його користувачами; публічна частина Реєстру – частина даних Реєстру, розміщена на веб-сайті Реєстру, яка складається з декларацій та повідомлень про суттєві зміни в майновому стані суб’єктів декларування з вилученою з них конфіденційною інформацією. Інші терміни вживаються у значеннях, наведених у Законах України “Про електронні документи та електронний документообіг”, “Про електронний цифровий підпис”, “Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах”, “Про запобігання корупції”, інших законах та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актах.

    3. Ведення Реєстру здійснює Національне агентство. Програмне забезпечення Реєстру, база даних Реєстру є власністю держави в особі Національного агентства, яке є держателем Реєстру. Адміністратор Реєстру, визначений Національним агентством відповідно до вимог чинного законодавства, забезпечує супроводження програмного забезпечення Реєстру, збереження та захист даних Реєстру, відповідає за його функціонування, надання доступу до нього та обмін даними з іншими інформаційними системами.

    4. Реєстр ведеться в електронній формі українською мовою. 

    5. Користувачами Реєстру є: суб’єкти декларування, які зареєструвалися в Реєстрі через мережу Інтернет відповідно до цього Порядку; працівники Національного агентства, які уповноважені мати доступ до повних даних Реєстру, проводити перевірку та інші визначені законодавством дії з даними Реєстру, надсилати повідомлення суб’єктам декларування; адміністратори системи Реєстру, що здійснюють керування обліковими записами працівників Національного агентства, налаштування параметрів роботи Реєстру; уповноважені службові особи інших державних органів, яким відповідно до закону надано доступ до Реєстру; фізичні та юридичні особи, які мають вільний доступ через мережу Інтернет до публічної частини Реєстру та можуть здійснювати пошук, перегляд та збереження електронних копій документів Реєстру, у тому числі у формі відкритих даних відповідно до Закону України “Про доступ до публічної інформації”. 

    6. Функціональні можливості Реєстру повинні забезпечувати: можливість пошуку за ключовими словами; моніторинг відвідувань та дій з даними Реєстру його користувачами; захист даних (у тому числі персональних даних) від несанкціонованого доступу, знищення, зміни та блокування доступу до них шляхом здійснення організаційних і технічних заходів, впровадження засобів та методів технічного захисту інформації; розмежування та контроль доступу до даних Реєстру згідно з повноваженнями користувачів; 3 реєстрацію подій, що відбуваються в Реєстрі і стосуються його безпеки; наявність зручних для користувачів інтерфейсів; електронну ідентифікацію користувачів, крім користувачів публічної частини Реєстру. 

    7. Захист інформації Реєстру забезпечується із застосуванням комплексної системи захисту інформації з підтвердженою відповідністю. Підтвердження відповідності здійснюється за результатами державної експертизи в установленому законодавством порядку.

    II. Формування та ведення Реєстру

    1. До Реєстру включаються такі електронні документи (далі – документи): декларації, що подаються відповідно до статті 45 Закону; повідомлення про суттєві зміни в майновому стані суб’єкта декларування, передбачені частиною другою статті 52 Закону; виправлені декларації, що подаються відповідно до частини четвертої статті 45 Закону.

    2. Суб’єкти декларування подають до Реєстру зазначені в пункті 1 цього розділу документи шляхом заповнення електронних форм відповідних документів на веб-сайті Реєстру відповідно до технічних вимог до форм. Порядок проведення видів контролю, а також повної перевірки декларації визначаються Національним агентством відповідно до статті 48 Закону. Суб’єкти декларування подають зазначені документи через мережу Інтернет з використанням програмних засобів Реєстру у власному персональному електронному кабінеті після реєстрації в Реєстрі.

    3. Суб’єкт декларування повинен зареєструватися у Реєстрі з використанням особистого ключа та посиленого сертифіката відкритого ключа електронного цифрового підпису (далі – ЕЦП). Використання у якості ідентифікації суб’єкта декларування електронних систем дистанційної ідентифікації, що використовують бази клієнтських даних банків (BankID) здійснюється в порядку, визначеному Національним агентством відповідно до законодавства. Під час реєстрації в Реєстрі суб’єкт декларування повинен вказати адресу його електронної пошти, що буде використовуватися для направлення йому повідомлень. 

    4. Зареєстровані в Реєстрі суб’єкти декларування мають право: доступу до власного персонального електронного кабінету після автентифікації суб’єкта декларування із використанням його особистого ЕЦП фізичної особи; створювати, змінювати та видаляти чернетки документів у персональному електронному кабінеті; подавати документи у разі їх відповідності технічним вимогам до форми і проходження логічних перевірок, переглядати подані ними документи; подавати виправлені документи у строки та в порядку, визначені в пункті 7 цього розділу; 4 отримувати в персональному електронному кабінеті та на адресу електронної пошти електронні повідомлення про підтвердження подання документів, попередження про необхідність подання документів до Реєстру; направляти в персональному електронному кабінеті електронні звернення до Національного агентства про надання роз’яснень, допомоги в користуванні Реєстром. 

    5. Суб’єкти декларування подають декларації відповідно до статті 45 Закону з додержанням таких вимог: 1) щорічна декларація суб’єкта декларування подається у період з 00 годин 00 хвилин 01 січня до 00 годин 00 хвилин 01 квітня року, наступного за звітним роком. Така декларація охоплює звітний рік (період з 01 січня до 31 грудня включно), що передує року, в якому подається декларація, та містить інформацію станом на 31 грудня звітного року; 2) декларація суб’єкта декларування, який припиняє діяльність, пов’язану з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, подається не пізніше дня такого припинення. Якщо припинення зазначених функцій відбулося з ініціативи роботодавця, декларація подається не пізніше двадцяти робочих днів з дня, коли суб’єкт декларування дізнався чи повинен був дізнатися про таке припинення. Декларація суб’єкта декларування, який припиняє діяльність, пов’язану з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, охоплює період, який не був охоплений деклараціями, раніше поданими таким суб’єктом декларування, та містить інформацію станом на останній день такого періоду. Останнім днем такого періоду є день, що передує дню подання декларації. Під раніше поданими деклараціями розуміються як декларації, що були подані до Реєстру відповідно до Закону, так і декларації, що були подані відповідно до Закону України “Про засади запобігання і протидії корупції”; 3) декларація суб’єкта декларування, який припинив діяльність, пов’язану з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, подається до 00 годин 00 хвилин 01 квітня року, наступного за звітним роком, у якому було припинено таку діяльність. Така декларація охоплює звітний рік (період з 01 січня до 31 грудня включно), що передує року, в якому подається декларація, та містить інформацію станом на 31 грудня звітного року; 4) декларація суб’єкта декларування, який є особою, що претендує на зайняття посад, зазначених у пункті 1, підпункті “а” пункту 2 частини першої статті 3 Закону, подається до призначення або обрання особи на посаду. Така декларація охоплює звітний рік (період з 01 січня до 31 грудня включно), що передує року, в якому особа подала заяву на зайняття посади (участь у конкурсі), якщо інше не передбачено законодавством, та містить інформацію станом на 31 грудня звітного року.

    6. Суб’єкти декларування письмово повідомляють Національне агентство про суттєві зміни у своєму майновому стані відповідно до частини другої статті 52 Закону шляхом подання відповідного електронного повідомлення до Реєстру через власний персональний електронний кабінет у десятиденний строк з 5 моменту отримання доходу або придбання майна. Зазначене електронне повідомлення подається шляхом заповнення відповідної електронної форми. 

    7. Суб’єкт декларування має право за власною ініціативою подати виправлену декларацію упродовж семи днів після дня подання первинної декларації, до якої подається виправлена версія, шляхом створення та подання виправленого документа у Реєстрі. Якщо після спливання цього строку суб’єкт декларування виявить неповні чи неправильні відомості в поданій ним декларації (або у виправленій декларації), він повідомляє про це Національне агентство через персональний електронний кабінет та подає виправлену декларацію згідно з рішенням уповноваженої особи Національного агентства. У разі притягнення суб’єкта декларування до відповідальності за неподання, несвоєчасне подання декларації або в разі виявлення у ній недостовірних відомостей суб’єкт декларування зобов’язаний подати відповідну декларацію або виправлену декларацію з достовірними відомостями у строк, визначений уповноваженою особою Національного агентства. Виправлені повідомлення про суттєві зміни у майновому стані суб’єкта декларування до Реєстру не подаються. 

    8. Після заповнення усіх необхідних полів форми документа суб’єкт декларування підписує документ накладанням на нього власного ЕЦП. Перед підписанням документа суб’єкт декларування підтверджує ознайомлення з попередженням про настання відповідальності за подання недостовірних відомостей шляхом проставлення відповідної відмітки в документі. 

    9. Кожному поданому документу Реєстр автоматично надає унікальний ідентифікатор документа та накладає на нього електронну печатку Реєстру, що унеможливлює внесення несанкціонованих змін до поданого документа (забезпечує цілісність документа). Подання документа до Реєстру підтверджується шляхом надсилання повідомлення суб’єкту декларування на адресу його електронної пошти, вказану під час реєстрації в Реєстрі, та до персонального електронного кабінету суб’єкта декларування. Після отримання зазначеного повідомлення суб'єкт декларування повинен невідкладно, але не пізніше семи днів після дня отримання такого повідомлення, перевірити зміст поданого ним документа та у разі виявлення неповних або недостовірних відомостей в ньому подати виправлений документ відповідно до цього Порядку. Якщо суб'єкт декларування вважає, що поданий ним документ, копія якого знаходиться в персональному електронному кабінеті суб'єкта декларування або розміщена в публічній частині Реєстру, містить інформацію, що не вносилася ним до документа, він повинен невідкладно, але не пізніше трьох робочих днів з дня виявлення такого факту повідомити про це Національне агентство через персональний електронний кабінет. 

    10. Усі документи, які подав суб’єкт декларування, зберігаються в Реєстрі і автоматично оприлюднюються (за винятком конфіденційної інформації) у 6 публічній частині Реєстру відповідно до цього Порядку. У разі створення виправленого документа первинний документ, до якого вносяться виправлення, не видаляється і зберігається в Реєстрі.

    11. Документи, які суб’єкт декларування подав до Реєстру, зберігаються у Реєстрі упродовж всього часу виконання цією особою функцій держави або місцевого самоврядування, а також упродовж п’яти років після припинення виконання нею зазначених функцій, крім останньої поданої такою особою декларації, яка зберігається безстроково. Датою припинення виконання суб’єктом декларування функцій держави або місцевого самоврядування є дата подання ним декларації, передбаченої підпунктом 2 пункту 5 цього Розділу. 

    12. Дані документів, які були подані до Реєстру, зберігаються у структурованому вигляді (у форматах JSON, XML тощо), а також у зручній для візуального сприйняття формі (у форматах PDF, HTML тощо).

    III. Оприлюднення та надання інформації Реєстру 

    1. Національне агентство забезпечує відкритий цілодобовий доступ до публічної частини Реєстру. Такий доступ передбачає можливість пошуку, перегляду, копіювання та роздруковування інформації, отримання (завантаження) документів у різних найпоширеніших форматах даних, зокрема у форматах JSON, XML, PDF, HTML тощо. Доступ до даних Реєстру надається також у вигляді набору даних, організованого у форматі, що дозволяє його автоматизоване оброблення електронними засобами (машинозчитування) з метою повторного використання (у формі відкритих даних). Такі дані надаються як у вигляді окремих електронних документів для завантаження, так і за допомогою інтерфейсу прикладного програмування (АРІ) відповідно до Положення про набори даних, які підлягають оприлюдненню у формі відкритих даних, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 2015 року № 835.

    2. Інформація (документи), що містяться в Реєстрі, надаються на запит відповідно до Закону України “Про доступ до публічної інформації”. 

    В.о. заступника керівника Департаменту - керівника першого відділу (м. Київ) Департаменту фінансового контролю та моніторингу способу життя В.С. Листушенко

    Дивитися Завантажити

    18.10.2016

    Рішення РСУ № 60 від 16.09.2016 "Щодо електронного декларування у 2016 році"

    16 вересня 2016 року м. Київ

    Р І Ш Е Н Н Я № 60

    10 червня 2016 року Національним агентством з питань запобігання корупції прийнято рішення № 2 (із змінами і доповненнями, внесеними рішенням Національного агентства з питань запобігання корупції від 18 серпня 2016 року № 1) «Про початок роботи системи подання та оприлюднення декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування», яким визначено, що система подання та оприлюднення відповідно до Закону України "Про запобігання корупції" (далі - Закон) декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, розпочинає свою роботу в два етапи:

    1) перший етап - з 00 годин 00 хвилин 01 вересня 2016 року для таких типів декларацій (повідомлень) та суб'єктів декларування:

    щорічні декларації за 2015 рік службових осіб, які станом на 01 вересня 2016 року займають згідно зі статтею 50 Закону відповідальне та особливо відповідальне становище. Зазначені у цьому абзаці декларації подаються протягом 60 календарних днів з дати, визначеної у цьому абзаці;

    декларації, передбачені абзацом першим частини другої статті 45 Закону (декларації осіб, які припиняють діяльність, пов'язану з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування), службових осіб, які 01 вересня 2016 року чи пізніше цієї дати припиняють діяльність, пов'язану з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, та станом на день такого припинення займають згідно зі статтею 50 Закону відповідальне та особливо відповідальне становище;

    повідомлення про суттєві зміни в майновому стані суб'єкта декларування, передбачені частиною другою статті 52 Закону, службових осіб, які станом на 01 вересня 2016 року чи пізніше цієї дати займають згідно зі статтею 50 Закону відповідальне та особливо відповідальне становище;

    2) другий етап - з 00 годин 00 хвилин 01 січня 2017 року для всіх інших суб'єктів декларування та декларацій (повідомлень), передбачених Законом.

    Зазначені у пункті 1 цього рішення декларації (повідомлення) подаються згідно із Законом шляхом заповнення відповідних форм на офіційному веб-сайті Національного агентства з питань запобігання корупції з використанням програмних засобів Єдиного державного реєстру декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування.

    Декларації суб'єктів декларування, не зазначені в підпункті 1 пункту 1 цього рішення, подаються за формою та в порядку, встановленими Законом України "Про засади запобігання і протидії корупції", до 01 січня 2017 року.

    Також рішенням Національного агентства з питань запобігання корупції від 10 червня 2016 року № 3 затверджено:

    1) Порядок формування, ведення та оприлюднення (надання) інформації Єдиного державного реєстру декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування (далі – Порядок);

    2) Форму декларації осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування;

    3) Форму повідомлення про суттєві зміни в майновому стані суб'єкта декларування.

    Відповідно до пункту 3 розділу ІІ Порядку суб'єкт декларування повинен зареєструватися у названому Реєстрі з використанням особистого ключа та посиленого сертифіката відкритого ключа електронного цифрового підпису (далі – ЕЦП).

    Під час реєстрації в Реєстрі суб'єкт декларування повинен вказати адресу його електронної пошти, що буде використовуватися для направлення йому повідомлень.

    Використання у якості ідентифікації суб'єкта декларування електронних систем дистанційної ідентифікації, що використовують бази клієнтських даних банків (BankID), здійснюється в порядку, визначеному Національним агентством відповідно до законодавства.

    За інформацією, отриманою в ході використання системи окремими суддями, ЕЦП, які використовуються ними для підписання та відправки судових рішень в більшості випадків не придатні для ідентифікації у системі через відсутність у них відомостей про Реєстраційний номер облікової картки платника податків або для осіб, які за своїми переконаннями відмовились від призначення коду – відомостей про серію та номер паспорта громадянина України.

    Доступ до системи через BankID– відсутній.

    Відповідно до примітки статті 50 Закону визначено, що під службовими особами, які займають відповідальне та особливо відповідальне становище, в цій статті розуміються, зокрема:

    особи, посади яких належать до посад державної служби категорії "А" або "Б", та особи, посади яких частиною першою статті 14 Закону України "Про службу в органах місцевого самоврядування" віднесені до першої - третьої категорій,

    судді,

    керівники, заступники керівників державних органів, юрисдикція яких поширюється на всю територію України, їх апаратів та самостійних структурних підрозділів,

    керівники, заступники керівників державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, юрисдикція яких поширюється на територію однієї або кількох областей, Автономної Республіки Крим, міст Києва або Севастополя,

    керівники державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, юрисдикція яких поширюється на територію одного або кількох районів, міста республіканського в Автономній Республіці Крим або обласного значення, району в місті, міста районного значення.

    Крім того, суб’єкти, на яких поширюються дія Закону, визначені у статті 3.

    Водночас, у пункту 4 розділу ІІ Порядку встановлено, що зареєстровані в Реєстрі суб'єкти декларування мають право:

    доступу до власного персонального електронного кабінету після автентифікації суб'єкта декларування із використанням його особистого ЕЦП фізичної особи;

    створювати, змінювати та видаляти чернетки документів у персональному електронному кабінеті;

    подавати документи у разі їх відповідності технічним вимогам до форми і проходження логічних перевірок, переглядати подані ними документи;

    подавати виправлені документи у строки та в порядку, визначені в пункті 7 цього розділу;

    отримувати в персональному електронному кабінеті та на адресу електронної пошти електронні повідомлення про підтвердження подання документів, попередження про необхідність подання документів до Реєстру;

    направляти в персональному електронному кабінеті електронні звернення до Національного агентства про надання роз'яснень, допомоги в користуванні Реєстром.

    За інформацією, отриманою в ході використання системи окремими суддями, оновлений інтерфейс системи декларування станом на 07.09.2016 року не має доступу до власного персонального електронного кабінету користувача.

    Інтерфейс системи передбачає лише можливість чату з представником служби технічної підтримки.

    Водночас на сайті Національного агентства з питань запобігання корупції у розділі "Контакти" зазначено електронну адресу для технічної підтримки – support@nazk.gov.ua.

    Заслухавши та обговоривши інформацію члена Ради суддів України В. Сухового та заступника голови Ради суддів України Б. Моніча, відповідно до статті 131 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», Положення про Раду суддів України, затвердженого Х позачерговим з’їздом суддів України 16 вересня 2010 року (із подальшими змінами), Рада суддів України

    в и р і ш и л а:

    1.Звернути увагу Національного агентства з питань запобігання корупції на проблеми, які виникають під час заповнення електронних форм відповідних документів на веб-сайті Єдиного державного реєстру декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування Реєстру реєстрації, зокрема:

    -під час реєстрації у Реєстрі з використанням особистого ключа та посиленого сертифіката відкритого ключа електронного цифрового підпису;

    -під час доступу до власного персонального електронного кабінету;

    - тривалий розгляд електронних звернень про надання роз’яснень допомоги в користуванні Реєстром, тощо.

    2.Звернутись до Національного агентства з питань запобігання корупції з проханням провести виїзні тренінги у всіх областях України для суддів із заповнення електронних декларацій .

    3.Доручити заступнику голови Ради суддів України Монічу Б.С. та Прес-центру судової влади на веб-порталі «Судова влада України» створити розділ «Електронне декларування», на якому розмістити закони та нормативно-правові акти щодо електронного декларування, а також відповіді Національного агентства з питань запобігання корупції на запити суддів з питань електронного декларування, які були б корисними при заповнення електронної декларації.

    4.Суддям судів загальної юрисдикції, територіальним управлінням Державної судової адміністрації України, Державній судовій адміністрації України вжити заходів щодо якнайшвидшого оформлення особистого ключа та посиленого сертифіката відкритого ключа електронного цифрового підпису, які відповідають вимогам роботи у системі подання та оприлюднення декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування для:

    - осіб, які займають відповідальне та особливо відповідальне становище;

    - інших осіб, на яких поширюється дія Закону України «Про запобігання корупції».

    5. Закликати всіх осіб, на яких поширюється дія Закону України «Про запобігання корупції» у визначений законом строк виконати свій обов’язок щодо подання декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування згідно з вимогами Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1700-VII «Про запобігання корупції», в тому числі своєчасно оформити електронний цифровий підпис та посилений сертифікат відкритого ключа електронного цифрового підпису.

    6. З метою отримання письмової відповіді на питання щодо функціонування системи подання та оприлюднення декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, питань щодо заповнення тих чи інших розділів декларацій, тощо, рекомендувати відповідним суб'єктам направляти звернення до Національного агентства з питань запобігання корупції про надання роз'яснень, допомоги в користуванні Реєстром:

    - через персональний електронний кабінет системи;

    - на офіційну електронну адресу Національного агентства з питань запобігання корупції через електронну пошту суб'єкта декларування, що була вказана при реєстрації в системі.

    Голова Ради суддів України                                              В. Сімоненко

    Дивитися Завантажити

    18.10.2016

    ЗАКОН УКРАЇНИ Про запобігання корупції (Витяг, стаття 50)

    Стаття 50.Повна перевірка декларацій

    1. Повна перевірка декларації полягає у з’ясуванні достовірності задекларованих відомостей, точності оцінки задекларованих активів, перевірці на наявність конфлікту інтересів та ознак незаконного збагачення і може здійснюватися у період здійснення суб’єктом декларування діяльності, пов’язаної з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, а також протягом трьох років після припинення такої діяльності.

    {Абзац перший частини першої статті 50 в редакції Закону№ 1022-VIII від 15.03.2016}

    Обов’язковій повній перевірці підлягають декларації службових осіб, які займають відповідальне та особливо відповідальне становище, суб’єктів декларування, які займають посади, пов’язані з високим рівнем корупційних ризиків, перелік яких затверджується Національним агентством.

    Обов’язковій повній перевірці також підлягають декларації, подані іншими суб’єктами декларування, у разі виявлення у них невідповідностей за результатами логічного та арифметичного контролю.

    Національне агентство проводить повну перевірку декларації, а також самостійно проводить повну перевірку інформації, яка підлягає відображенню в декларації, щодо членів сім’ї суб’єкта декларування у випадках, передбаченихчастиноюсьомоюстатті 46 цього Закону.

    {Абзац четвертий частини першої статті 50 із змінами, внесеними згідно із Законом№ 1022-VIII від 15.03.2016}

    Національне агентство проводить перевірку декларації на підставі інформації, отриманої від фізичних та юридичних осіб, із засобів масової інформації та інших джерел, про можливе відображення у декларації недостовірних відомостей.

    {Частину першу статті 50 доповнено абзацом п'ятим згідно із Законом№ 1022-VIII від 15.03.2016}

    2. У разі встановлення за результатами повної перевірки декларації відображення у декларації недостовірних відомостей Національне агентство письмово повідомляє про це керівника відповідного державного органу, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, їх апарату, юридичної особи публічного права, в якому працює відповідний суб’єкт декларування, та спеціально уповноважені суб’єкти у сфері протидії корупції.

    Примітка. Під службовими особами, які займають відповідальне та особливо відповідальне становище, в цій статті розуміються Президент України, Прем’єр-міністр України, член Кабінету Міністрів України, перший заступник або заступник міністра, член Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, Антимонопольного комітету України, Голова Державного комітету телебачення і радіомовлення України, Голова Фонду державного майна України, його перший заступник або заступник, член Центральної виборчої комісії, народний депутат України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Директор Національного антикорупційного бюро України, Генеральний прокурор України, його перший заступник та заступник, Голова Національного банку України, його перший заступник та заступник, член Ради Національного банку України, Секретар Ради національної безпеки і оборони України, його перший заступник та заступник, Постійний Представник Президента України в Автономній Республіці Крим, його перший заступник та заступник, радник або помічник Президента України, Голови Верховної Ради України, Прем’єр-міністра України, особи, посади яких належать до посад державної служби категорії "А" або "Б", та особи, посади яких частиною першою статті 14Закону України "Про службу в органах місцевого самоврядування"віднесені до першої - третьої категорій, а також судді, прокурори і слідчі, керівники, заступники керівників державних органів, юрисдикція яких поширюється на всю територію України, їх апаратів та самостійних структурних підрозділів, керівники, заступники керівників державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, юрисдикція яких поширюється на територію однієї або кількох областей, Автономної Республіки Крим, міст Києва або Севастополя, керівників державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, юрисдикція яких поширюється на територію одного або кількох районів, міста республіканського в Автономній Республіці Крим або обласного значення, району в місті, міста районного значення, військові посадові особи вищого офіцерського складу.

    {Примітка до статті 50 із змінами, внесеними згідно із Законом№ 889-VIII від 10.12.2015}

    Дивитися Завантажити

    04.10.2016

    Рішення Національного агентства з питань запобігання корупції 11 серпня 2016 року № 3

     ЗАТВЕРДЖЕНО

    Рішення Національного агентства з питань запобігання корупції 

    11 серпня 2016 р. № 3

    (із змінами, внесеними рішенням Національного агентства від 06.09.2016 року № 18)

    РОЗ’ЯСНЕННЯ щодо застосування окремих положень Закону України «Про запобігання корупції» стосовно заходів фінансового контролю 

    У цьому Роз’ясненні вживаються такі скорочення: декларація – декларація особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, передбачена Законом України «Про запобігання корупції»; Закон – Закон України «Про запобігання корупції»; МЗП – мінімальна заробітна плата; Національне агентство – Національне агентство з питань запобігання корупції; Реєстр – Єдиний державний реєстр декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування. Загальні запитання 1. Які існують типи декларацій, коли їх слід подавати і який звітний період вони охоплюють? Законом передбачено чотири типи декларацій суб’єкта декларування: 1) щорічна декларація, яка подається у період з 00 годин 00 хвилин 01 січня до 00 годин 00 хвилин 01 квітня року, наступного за звітним роком. Така декларація охоплює звітний рік (період з 01 січня до 31 грудня включно), що передує року, в якому подається декларація, та містить інформацію станом на 31 грудня звітного року; 2) декларація суб’єкта декларування, який припиняє діяльність, пов’язану з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, що подається не пізніше дня такого припинення. Якщо припинення зазначених функцій відбулося з ініціативи роботодавця, декларація подається не пізніше двадцяти робочих днів з дня, коли суб’єкт декларування дізнався чи повинен був дізнатися про таке припинення. Декларація суб’єкта декларування, який припиняє діяльність, пов’язану з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, охоплює період, який не був охоплений деклараціями, раніше поданими таким суб’єктом декларування, та містить інформацію станом на останній день такого періоду. Останнім днем такого періоду є день, що передує дню подання декларації. Під раніше поданими деклараціями розуміються як 2 декларації, що були подані до Реєстру відповідно до Закону, так і декларації, що були подані відповідно до Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції»; 3) декларація суб’єкта декларування, який припинив діяльність, пов’язану з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, що подається до 00 годин 00 хвилин 01 квітня року, наступного за звітним роком, у якому було припинено таку діяльність. Така декларація охоплює звітний рік (період з 01 січня до 31 грудня включно), що передує року, в якому подається декларація, та містить інформацію станом на 31 грудня звітного року; 4) декларація суб’єкта декларування, який є особою, що претендує на зайняття посад, зазначених у пункті 1, підпункті «а» пункту 2 частини першої статті 3 Закону, що подається до призначення або обрання особи на посаду. Така декларація охоплює звітний рік (період з 01 січня до 31 грудня включно), що передує року, в якому особа подала заяву на зайняття посади (участь у конкурсі), якщо інше не передбачено законодавством, та містить інформацію станом на 31 грудня звітного року. Законодавством можуть передбачатися особливості щодо процедури відбору кандидатів на зайняття вакантних посад суб’єктів декларування. Наприклад, Закон України «Про державну службу» передбачає подання двох декларацій в процесі такого відбору: перша декларація подається особою, яка бажає взяти участь у конкурсі на зайняття вакантної посади державної служби, разом з іншими документами для участі в конкурсі; друга декларація подається зазначеною особою, якщо вона перемогла в конкурсі, перед її призначенням на посаду (стаття 25 Закону України «Про державну службу»). В обох випадках декларація подається за минулий рік. Але період, який охоплюється відповідними деклараціями, залежить від часу їх подання: наприклад, якщо документи для участі в конкурсі були подані у грудні 2016 року, то перша декларація повинна охоплювати попередній 2015 рік; при цьому, якщо рішення про перемогу в конкурсі було ухвалено вже в 2017 році (наприклад, у січні), то друга декларація повинна охоплювати попередній 2016 рік. Окремо слід звернути увагу на етапність початку роботи системи декларування у 2016-2017 роках, яка визначена рішенням Національного агентства від 10.06.2016 № 2 «Про початок роботи системи подання та оприлюднення декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування», зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 15.07.2016 за № 958/29088. Так, згідно із зазначеним рішенням Національного агентства, система подання та оприлюднення відповідно до Закону декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, розпочинає свою роботу в два етапи: 1) перший етап — з 00 годин 00 хвилин 01 вересня 2016 року для таких типів декларацій (повідомлень) та суб’єктів декларування: 3 (абзац десятий із змінами, внесеними рішенням Національного агентства від 06.09.2016 року № 18) - щорічні декларації за 2015 рік службових осіб, які станом на 01 вересня 2016 року займають згідно зі статтею 50 Закону відповідальне та особливо відповідальне становище. Зазначені у цьому абзаці декларації подаються протягом 60 календарних днів з дати, визначеної у цьому абзаці; (абзац одинадцятий із змінами, внесеними рішенням Національного агентства від 06.09.2016 року № 18) - декларації, передбачені абзацом першим частини другої статті 45 Закону (декларації осіб, які припиняють діяльність, пов’язану з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування), службових осіб, які 01 вересня 2016 року чи пізніше цієї дати припиняють діяльність, пов’язану з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, та станом на день такого припинення займають згідно зі статтею 50 Закону відповідальне та особливо відповідальне становище; (абзац дванадцятий із змінами, внесеними рішенням Національного агентства від 06.09.2016 року № 18) 2) другий етап — з 00 годин 00 хвилин 01 січня 2017 року для всіх інших суб’єктів декларування та декларацій (повідомлень), передбачених Законом. Подання декларацій на першому та другому етапі здійснюється згідно із Законом шляхом заповнення відповідних форм на офіційному веб-сайті Національного агентства з питань запобігання корупції з використанням програмних засобів Єдиного державного реєстру декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування. Водночас до 01 січня 2017 року усі суб’єкти, які не подають декларації на першому етапі декларування, продовжують подавати декларації за формою та в порядку, встановленими Законом України «Про засади запобігання і протидії корупції». 2. Чи слід подавати щорічну декларацію та декларацію перед припиненням діяльності, пов’язаної з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, якщо суб’єкт декларування звільняється до 1 квітня? Якщо суб’єкт декларування звільняється або іншим чином припиняє діяльність, пов’язану з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, до подання ним щорічної декларації за попередній рік (наприклад, 15 січня 2017 року), то він повинен подати декларацію, яка охоплює період з 1 січня 2016 року до 14 січня 2017 року включно, тобто період, який не був охоплений раніше поданими деклараціями. При цьому щорічна декларація за 2016 рік не подається. Якщо ж суб’єкт декларування припиняє діяльність, пов’язану з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, після подання щорічної декларації (наприклад, 15 квітня 2017 року), то подається 4 декларація, що охоплює період з 1 січня до дня перед днем подання декларації (тобто до 14 квітня включно). 3. Хто вважається «посадовими і службовими особами» відповідно до підпункту «и» пункту 1 частини першої статті 3 та «посадовими особами» відповідно до підпункту «а» пункту 2 частини першої цієї статті Закону? У цілях визначення суб’єктів, на яких поширюється дія Закону (відповідно до підпункту «и» пункту 1 та підпункту «а» пункту 2 частини першої статті 3 Закону), під «посадовими особами» слід розуміти працівників державних органів, інших юридичних осіб публічного права, які наділені посадовими повноваженнями здійснювати організаційно-розпорядчі та/або консультативно-дорадчі функції. Під «службовими особами» слід розуміти працівників державних органів, які здійснюють функції представників влади або обіймають посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій. Визначальним при цьому є обсяг функцій (обов’язків) відповідного працівника. Наприклад, працівники патронатних служб та працівники державних органів, які виконують функції з обслуговування, можуть належати до посадових та службових осіб за умови відповідності зазначеним вище характеристикам. Так, радники чи помічники керівників державних органів можуть здійснювати консультативно-дорадчі функції (підготовка матеріалів та документів, аналіз кореспонденції, підготовка проектів доручень чи рішень, надання фахових консультацій чи роз’яснень тощо); керівник, заступник керівника патронатної служби, керівник структурного підрозділу в патронатній службі може здійснювати організаційно-розпорядчі функції (здійснення керівництва діяльністю служби чи підрозділу, розподіл обов’язків між працівниками, контроль їх роботи тощо). При цьому, у цілях визначення суб’єктів декларування, згідно із Законом, слід застосовувати вужче тлумачення і вважати службовими, посадовими особами – суб’єктами декларування лише тих працівників, на яких покладено відповідні обов’язки на постійній основі. Наприклад, наявність у посадовій інструкції працівника (спеціаліста, головного спеціаліста тощо) положення про те, що він може виконувати певні додаткові організаційно-розпорядчі або адміністративно-господарські обов'язки на час відсутності керівника структурного підрозділу не є достатнім для того, щоб вважати такого працівника посадовою чи службовою особою, яка є суб’єктом декларування відповідно до Закону. Цей висновок не змінюється навіть в разі фактичного виконання таких обов'язків упродовж звітного періоду. Тобто в разі тимчасового виконання працівником організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських обов'язків на час відсутності керівника підрозділу у звітному періоді не виникає обов'язок подати декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за цей період. Відповідно, така особа також не може бути притягнена до відповідальності за неподання (несвоєчасне) подання декларації. 5 4. Хто належить до службових осіб, які займають відповідальне та особливо відповідальне становище? Перелік службових осіб, які займають відповідальне та особливо відповідальне становище, визначений у примітці до статті 50 Закону, відповідно до якого під службовими особами, які займають відповідальне та особливо відповідальне становище, в цій статті розуміються: Президент України, Прем’єр-міністр України, член Кабінету Міністрів України, перший заступник або заступник міністра, член Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, Антимонопольного комітету України, Голова Державного комітету телебачення і радіомовлення України, Голова Фонду державного майна України, його перший заступник або заступник, член Центральної виборчої комісії, народний депутат України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Директор Національного антикорупційного бюро України, Генеральний прокурор України, його перший заступник та заступник, Голова Національного банку України, його перший заступник та заступник, член Ради Національного банку України, Секретар Ради національної безпеки і оборони України, його перший заступник та заступник, Постійний Представник Президента України в Автономній Республіці Крим, його перший заступник та заступник, радник або помічник Президента України, Голови Верховної Ради України, Прем’єр-міністра України, особи, посади яких належать до посад державної служби категорії «А» або «Б», та особи, посади яких частиною першою статті 14 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» віднесені до першої-третьої категорій, а також судді, прокурори і слідчі, керівники, заступники керівників державних органів, юрисдикція яких поширюється на всю територію України, їх апаратів та самостійних структурних підрозділів, керівники, заступники керівників державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, юрисдикція яких поширюється на територію однієї або кількох областей, Автономної Республіки Крим, міст Києва та Севастополя, керівники державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, юрисдикція яких поширюється на територію одного або кількох районів, міста республіканського в Автономній Республіці Крим або обласного значення, району в місті, міста районного значення, військові посадові особи вищого офіцерського складу. Інформація щодо того, чи належить суб’єкт декларування до службових осіб, які займають відповідальне та особливо відповідальне становище, зазначається станом на останній день звітного періоду (станом на 31 грудня для щорічних декларацій). Це правило не поширюється на осіб, які займають відповідальне та особливо відповідальне становище станом на день початку роботи системи подання та оприлюднення декларацій в 2016 році, – такі суб’єкти декларування зазначають своє місце роботи, посаду, належність до осіб, які займають відповідальне та особливо відповідальне становище, 6 станом на день початку роботи системи в 2016 році. Це випливає з абзацу третього пункту другого Розділу XIII «Прикінцеві положення» Закону. 5. Які посади належать до посад з високим рівнем корупційних ризиків? Відповідно до частини першої статті 50 Закону, перелік суб’єктів декларування, які займають посади, пов’язані з високим рівнем корупційних ризиків, затверджується Національним агентством. На сьогодні згідно з рішенням Національного агентства від 17.06.2016 № 2 «Про затвердження переліку посад з високим та підвищеним рівнем корупційних ризиків», зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 19.07.2016 за № 987/29117, до таких посад віднесено: - посада Глави Адміністрації Президента України та посади його заступників; - посади керівників та заступників керівників структурних підрозділів у складі самостійних структурних підрозділів центрального апарату Національного банку України; - посади керівників та заступників керівників самостійних структурних підрозділів територіальних управлінь Державної судової адміністрації України; - посади керівників державних підприємств, установ, організацій, інших суб’єктів господарювання державної форми власності та їх заступників, призначення яких здійснюється державними органами; - посади державної служби, визначені структурою державних органів, юрисдикція яких поширюється на всю територію України, у разі недоцільності утворення структурних підрозділів; - посади в органах місцевого самоврядування: o перших заступників, заступників міських (міст обласного, республіканського в Автономній Республіці Крим, районного значення) голів, заступників сільських, селищних голів; o заступників голів районних, районних в містах рад; o секретарів міських (міст обласного, республіканського в Автономній Республіці Крим, районного значення), сільських, селищних рад; o керуючих справами виконавчих комітетів міських (міст – обласних центрів та міста Сімферополя, міст обласного, республіканського в Автономній Республіці Крим значення) рад; o голів постійних комісій з питань бюджету обласних, Київської та Севастопольської міських рад (у разі коли вони працюють у раді на постійній основі). При цьому звертаємо увагу, що наведений перелік може змінюватися Національним агентством залежно від результатів моніторингу стану корупції. Відтак, для з’ясування актуального переліку слід звертатися до офіційного сайту Національного агентства. 7 6. Як заповнювати декларацію, якщо член сім’ї відмовляє у наданні необхідної для декларування інформації суб’єкту декларування? Якщо член сім’ї суб’єкта декларування відмовив йому у наданні всієї або частини інформації, що повинна бути відображена в декларації, і при цьому самому суб’єкту декларування ця інформація не відома, він обирає у відповідних полях електронної форми декларації помітку «Член сім’ї не надав інформації». Якщо член сім’ї відмовився надати таку інформацію, але ця інформація відома суб’єкту декларування або може бути ним отримана з офіційних джерел (наприклад, правовстановлюючі документи, відповідні державні реєстри), то суб’єкт декларування повинен відобразити у декларації всю відому йому інформацію. Якщо члену сім’ї відповідна інформація не відома і вона не може бути ним отримана із офіційних джерел (наприклад, правовстановлюючі документи, відповідні державні реєстри), то у відповідних полях електронної форми декларації слід обрати помітку «Не відомо» (якщо така помітка доступна у відповідному полі згідно з Технічними вимогами до полів форми декларації осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що затверджуються Національним агентством). 7. Як відображати в декларації інформацію щодо об’єктів, які перебувають у спільній власності? У випадку спільної сумісної власності, яка не передбачає виділення часток: у розділах декларації, де зазначається спільна власність на майно, при додаванні нового об’єкта в полі «Тип права» слід обрати варіант «Спільна власність», а в полі «Частка власності» слід обрати помітку «Не застосовується». Як і в інших полях, ця можливість обрання тієї чи іншої помітки (кнопки) з’являється після натискання на відповідному полі. У випадку ж спільної часткової власності, після вибору типу права «Спільна власність» необхідно вказати частку власності кожного із співвласників у відповідному полі. 8. Чи потрібно повторно зазначати дані про себе як співвласника майна при заповненні розділу декларації щодо членів своєї сім’ї, якщо вже навів свої та їхні дані як співвласників при заповненні розділу декларації щодо себе? Якщо об’єкт декларування (нерухоме майно, транспортний засіб тощо) перебуває у спільній власності суб’єкта декларування та членів його сім’ї, то такий об’єкт зазначається у відповідному розділі форми декларації лише один раз. Тобто, якщо новий об’єкт був доданий у формі декларації як такий, що стосується суб’єкта декларування, і при цьому було зазначено, що член сім’ї є співвласником цього об’єкта, то цей об’єкт не слід повторно відображати як об’єкт, що стосується члена сім’ї. Аналогічно слід заповнювати декларацію у випадку, коли йдеться про майно члена сім’ї, співвласником якого є інший (крім суб’єкта декларування) член сім’ї, тобто не дублюючи відомості про таке майно при заповненні інформації щодо інших членів сім’ї. 8 Це правило не застосовується, якщо член сім’ї має стосовно об’єкта декларування права інші, ніж власність (наприклад, право користування). Приклади: 1. Якщо квартира належить суб’єкту декларування та члену його сім’ї з часткою співвласності кожного у 50%, то об’єкт додається в декларацію один раз як об’єкт нерухомості, що стосується суб’єкта декларування, із зазначенням відповідних часток співвласності, і не додається як об’єкт, що стосується члена сім’ї – співвласника. 2. Суб’єкт декларування є власником 1/10 об’єкта комерційної нерухомості (наприклад, офісу), решта (9/10) належить третій особі (фізичній або юридичній), яка не є членом сім’ї цього суб’єкта декларування. При цьому одна із зазначених часток (1/10 або 9/10) була передана в користування члену сім’ї суб’єкта декларування. У цьому випадку інформація про такий об’єкт нерухомості повинна бути зазначена в декларації двічі: вперше, як об’єкт нерухомості, що стосується суб’єкта декларування (із зазначенням його частки та даних про співвласника і його частку власності); вдруге, як об’єкт нерухомості, що стосується члена сім’ї суб’єкта декларування (із зазначенням того, що об’єкт перебуває на праві користування у члена сім’ї, і вказанням даних про третю особу – власника майна, яке було передано в користування). 9. Якщо співвласник майна (крім члена сім’ї) відмовляється надати інформацію, необхідну для заповнення декларації, яким чином відобразити це в декларації? Якщо третя особа (наприклад, співвласник об’єкта декларування, який не є членом сім’ї суб’єкта декларування) відмовила суб’єкту декларування або члену його сім’ї у наданні інформації, що повинна бути відображена в декларації, то суб’єкт декларування відображає у декларації ту інформацію, яка йому відома, а щодо решти обирає у відповідних полях електронної форми декларації помітку «Не відомо». 10. Якщо майно перебуває у співвласності, що мається на увазі під вартістю майна – вартість всього об’єкта чи частки суб’єкта декларування (члена сім’ї) у спільній власності на майно? Якщо об’єкт перебуває у спільній сумісній (тобто без поділу на частки) власності суб’єкта декларування та/або членів його сім’ї, то зазначається вартість всього об’єкта декларування. Якщо об’єкт перебуває у спільній частковій власності суб’єкта декларування та/або членів його сім’ї, то зазначається сумарна вартість відповідних часток у власності на об’єкт, які належать суб’єкту декларування та/або члену його сім’ї, якщо останній надав таку інформацію або якщо вона відома суб’єкту декларування. Наприклад, якщо частка 1/4 об’єкта нерухомості належить суб’єкту декларування, 1/2 об’єкта належить члену сім’ї суб’єкта декларування, а решта (1/4) належить третій особі (яка не є суб’єктом декларування або членом його сім’ї), то в декларації зазначається вартість частки 3/4 в об’єкті декларування, що належить суб’єкту декларування та члену його сім’ї. 9 11. Чи слід декларувати майно, якщо суб’єкт декларування користувався ним упродовж року, але станом на 31 грудня вже не користується? Більшість об’єктів декларування (а саме: нерухомість, об’єкти незавершеного будівництва, цінне рухоме майно, транспортні засоби, цінні папери, корпоративні права, юридичні особи, кінцевим бенефіціарним власником (контролером) яких є суб’єкт декларування або члени його сім’ї, нематеріальні активи, грошові активи, фінансові зобов’язання, членство в громадських об’єднаннях або входження до їхніх органів) декларується відповідно до їх наявності станом на останній день звітного періоду. Наприклад, при поданні щорічної декларації, якщо зазначені об’єкти станом на 31 грудня попереднього року не перебувають у володінні, користуванні або власності (для різних об’єктів передбачено різні права – див. відповідні розділи декларації) суб’єкта декларування або членів його сім’ї, то вони не повинні відображатися в декларації, навіть якщо вони перебували на такому праві упродовж певного часу у звітному періоді. Водночас щодо деяких об’єктів Закон передбачає їх декларування незалежно від наявності станом на останній день звітного періоду. Це стосується доходів, у тому числі подарунків, які були отримані (нараховані) у звітному періоді, видатків та правочинів, вчинених у звітному періоді, посади чи роботи, що виконувалися за сумісництвом. Наприклад, Закон зобов’язує декларувати видатки та всі правочини, вчинені у звітному періоді, на підставі яких у суб’єкта декларування виникає або припиняється право власності, володіння чи користування, у тому числі спільної власності, на нерухоме або рухоме майно, нематеріальні та інші активи, а також виникають фінансові зобов’язання. Такі відомості зазначаються у разі, якщо розмір відповідного видатку (вартість предмета правочину) перевищував 50 МЗП, встановлених на 1 січня звітного року. Зазначені видатки та правочини відображаються незалежно від того, чи залишається предмет, який був придбаний (набутий) внаслідок відповідного видатку чи правочину, у суб’єкта декларування станом на кінець звітного періоду. 12. Що розуміється під іншими правами користування? Закон передбачає обов’язок зазначати в декларації окремі об’єкти, які належать суб’єкту декларування або члену його сім’ї на праві користування. Такими правами користування можуть бути: оренда, сервітути, право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право забудови земельної ділянки (суперфіцій), утримання, застава, користування на підставі довіреності, у тому числі генеральної довіреності, інші права, передбачені законом. Визначення зазначених категорій наведено у Цивільному кодексі України. 13. Якими є правила зазначення вартості об’єктів декларування в декларації? За загальним правилом інформація про вартість відповідного майна повинна вказуватись на дату набуття права власності на нього (як зазначено в документі, на підставі якого було набуто право власності) у грошовій 10 одиниці України або на дату набуття майна у володіння чи користування, якщо не йдеться про власність. При цьому вартість об’єктів декларування, що перебувають у володінні чи користуванні суб’єкта декларування або члена його сім’ї, зазначається у випадку, якщо вона відома суб’єкту декларування або повинна була стати відомою внаслідок вчинення відповідного правочину. Правила відображення в декларації вартості майна мають особливості залежно від типу майна: - для об’єктів нерухомості зазначається як вартість на дату набуття об’єкта у власність, володіння або користування, так і вартість відповідно до останньої проведеної оцінки. Якщо вартість на дату набуття об’єкта на певному праві не відома суб’єкту декларування і вона не може бути визначена на підставі правовстановлюючих документів, при заповненні відповідного поля декларації про вартість майна слід обрати помітку «Не відомо». Те саме стосується поля декларації про вартість майна за останньою грошовою оцінкою – якщо така оцінка не проводилась чи її результати невідомі суб’єкту декларування, при заповненні відповідного поля слід обрати помітку «Не відомо»; - вартість цінного рухомого майна відображається станом на дату його набуття у власність, володіння або користування; - вартість транспортних засобів відображається станом на дату його набуття у власність, володіння або користування; - вартість цінних паперів відображається відповідно до їх номінальної вартості; - вартість корпоративних прав відображається у грошовому вираженні станом на дату їх набуття або – якщо проводилася грошова оцінка таких прав і результати оцінки відомі суб’єкту декларування – відповідно до результатів такої оцінки; - вартість подарунків у формі, іншій ніж грошова, відображається станом на дату їх отримання суб’єктом декларування або членом його сім’ї; - вартість нематеріальних активів відображається станом на дату виникнення права власності на такий актив. 14. Що означає в декларації тип права «Власником є третя особа, але суб’єкт декларування або член його сім’ї отримує чи має право на отримання доходу від такого об’єкта або може прямо чи опосередковано (через інших фізичних або юридичних осіб) вчиняти щодо такого об’єкта дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження ним»? Згідно з частиною третьою статті 46 Закону, у декларації необхідно зазначати об’єкти декларування, передбачені пунктами 2-8 частини першої цієї статті, «бенефіціарним власником» яких є суб’єкт декларування або член його сім’ї. Таким чином, законодавець намагався охопити майно, яке формально не належить суб’єкту декларування (члену його сім’ї), але фактично ним контролюється. При цьому вимога декларувати такі об’єкти поширюється лише на декларації службових осіб, які займають відповідальне 11 та особливо відповідальне становище, а також суб’єктів декларування, які займають посади, пов’язані з високим рівнем корупційних ризиків, відповідно до статті 50 Закону. Відповідно до частини третьої статті 46 Закону, йдеться про об’єкти права власності третьої особи, яким властива принаймні одна з таких характеристик: 1) суб’єкт декларування або член його сім’ї отримує чи має право на отримання доходу від такого об’єкта; 2) суб’єкт декларування або член його сім’ї може прямо чи опосередковано (через інших фізичних або юридичних осіб) вчиняти щодо такого об’єкта дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження ним. 1. Для цілей декларування під отриманням (або правом на отримання) доходу від майна, власником якого є третя особа, слід розуміти ситуації, коли наявна сукупність таких ознак: - суб’єкт декларування або член його сім’ї є безпосереднім отримувачем доходу (можливого доходу) від майна, власником якого є третя особа; - суб’єкт декларування або член його сім’ї мають право розпоряджатись у повному обсязі, на власний розсуд доходом (можливим доходом) від майна, власником якого є третя особа. За наявності права отримання можливого доходу суб’єктом декларування чи членом його сім’ї від об’єкта права власності третьої особи, суб’єкт декларування повинен вказати такий об’єкт та його власника у відповідному розділі декларації залежно від типу майна (об’єкти нерухомості, цінні рухомі речі, транспортні засоби тощо). Приклад: Третя особа купує акції підприємства – емітента із зазначенням у відповідному правочині суб’єкта декларування (члена його сім’ї) як отримувача права на можливий дохід (залежно від результатів господарської діяльності підприємства) у вигляді дивідендів від цього об’єкта власності. У разі фактичного отримання доходу протягом звітного періоду від такого майна, суб’єкт декларування додатково зобов’язаний зазначити це у розділі «Доходи, у тому числі подарунки», відобразивши отримання такого доходу на праві власності (тобто обравши у формі декларації у полі «Тип права» варіант «Власність»). Приклад: Третя особа здає в оренду об’єкт нерухомості із зазначенням суб’єкта декларування (члена його сім’ї) як отримувача орендної плати (доходу) від користування цим об’єктом. Водночас слід звернути увагу на те, що коли суб’єкт декларування або член його сім’ї є «бенефіціарним власником» як майна третьої особи, так і доходу (можливого доходу) від такого майна, відомості про це подаються суб’єктом декларування як у розділі про відповідне майно, так і в розділі «Доходи, у тому числі подарунки» із зазначенням, що таке майно (дохід) належить на праві власності іншій особі, але суб’єкт декларування або член його сім’ї є його бенефіціаром. Для цього у відповідному розділі декларації у полі «Тип права» слід обрати варіант «Власником є третя особа, але суб’єкт 12 декларування або член його сім’ї отримує чи має право на отримання доходу від такого об’єкта або може прямо чи опосередковано (через інших фізичних або юридичних осіб) вчиняти щодо такого об’єкта дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження ним». 2. Незалежно від отримання (права на отримання) доходу від майна, власником якого є третя особа, суб’єкт декларування повинен відобразити у декларацій майно, щодо якого він чи член його сім’ї може вчиняти дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження ним. Такі дії можуть вчинятися як безпосередньо, так і через інших фізичних чи юридичних осіб. Йдеться про ситуації, коли суб’єкт декларування (член його сім’ї) контролює певне майно через неформалізоване право розпорядження ним шляхом фактичної можливості визначення долі цього майна. Приклади: - третя особа придбала транспортний засіб за кошти суб’єкта декларування. При цьому, хоча транспортний засіб і перебуває у власності третьої особи, але суб’єкт декларування має можливість користуватися ним на власний розсуд або вказати третій особі продати його у будь-який момент. - третя особа є номінальним (довірчим) власником майна і володіє майном в інтересах (на користь) суб’єкта декларування або члена його сім’ї, а також виконує юридично значимі дії щодо такого майна лише на підставі вказівок бенефіціарного власника такого майна, тобто суб’єкта декларування або члена його сім’ї. Важливо зазначити, що можливість контролю над майном третьої особи має бути обґрунтованою, тобто виключати випадки, коли третя особа є реальним власником майна і діє за власною волею (з власної ініціативи) в інтересах суб’єкта декларування. При визначенні того, чи є третя особа реальним власником слід враховувати, зокрема, майновий стан такої особи, а саме чи могла вона придбати відповідне майно, зважаючи на доходи та наявні грошові активи. Приклад: Якщо батько суб’єкта декларування, який не проживає спільно із ним (тобто не є членом його сім’ї в цілях декларування), є реальним власником гаража і на прохання суб’єкта декларування або з власної ініціативи передає гараж у користування третій особі або продає гараж, суб’єкт декларування не зазначає про це як про свою «бенефіціарну власність» відповідно до частини третьої статті 46 Закону. 3. Відомості щодо об’єктів права власності третьої особи, від яких отримується дохід (є право на отримання доходу) або щодо яких суб’єкт декларування або член його сім’ї може вчиняти дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження, не зазначаються в декларації суб’єктом декларування у таких випадках: 1) об’єкт права власності третьої особи (в тому числі члена сім’ї суб’єкта декларування) перебуває у спільній (частковій або сумісній) власності із суб’єктом декларування або членом його сім’ї і вже задекларований як такий. Наприклад, якщо майно перебуває у спільній власності суб’єкта декларування та його члена сім’ї і при цьому суб’єкт 13 декларування може вчиняти щодо такого майна дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження ним, то таке майно зазначається як об’єкт суб’єкта декларування, що належить йому на праві спільної власності із зазначенням співвласника – члена сім’ї, і не зазначається як об’єкт, власником якого є третя особа, але суб’єкт декларування може прямо чи опосередковано (через інших фізичних або юридичних осіб) вчиняти щодо такого об’єкта дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження ним; 2) вартість об’єкта менша порогу декларування, встановленого у пунктах 3, 7 та 8 частини першої статті 46 Закону для відповідних типів майна; 3) об’єкт належить на праві власності юридичній особі, кінцевим бенефіціарним власником (контролером) якої є суб’єкт декларування або член його сім’ї, та головним призначенням такого об’єкта є використання у господарській діяльності такої юридичної особи (промислове обладнання, спеціальна техніка тощо) і ця юридична особа вже задекларована як така у відповідному розділі декларації згідно з пунктом 5-1 частини першої статті 46 Закону; 4) суб’єкт декларування не є службовою особою, яка займає відповідальне та особливо відповідальне становище, та не займає посаду, пов’язану з високим рівнем корупційних ризиків, відповідно до статті 50 Закону. 15. Як розрахувати поріг декларування для окремих об’єктів декларування? Відповідно до статті 46 Закону, окремі об’єкти декларування зазначаються в декларації, лише якщо їхня вартість (розмір) перевищує суму, що становить еквівалент певної кількості мінімальних заробітних плат у місячному розмірі. Наприклад, цінне рухоме майно (крім транспортних засобів) зазначається, якщо його вартість перевищує 100 МЗП; грошові активи зазначаються, якщо їхня сукупна вартість перевищує 50 МЗП; видатки зазначаються, якщо розмір видатку перевищує 50 МЗП. При цьому розмір мінімальної заробітної плати визначається станом на 1 січня звітного року. У цілях вирахування розміру МЗП, під звітним роком розуміється рік, який охоплений декларацією. Наприклад, для щорічної декларації, що подається в 2016 році, застосовується розмір МЗП станом на 1 січня 2015 року (1218 грн.); для щорічної декларації, що подається в 2017 році, – станом на 1 січня 2016 року (1378 грн.). Якщо декларація охоплює попередній рік, а також частину року, у якому подається декларація (наприклад, декларація особи, яка припиняє діяльність, пов’язану з виконанням фу

    Дивитися Завантажити

    03.10.2016

    ЗАКОН УКРАЇНИ щодо особливостей подання службовими особами декларацій про майно, доходи, витрати

    ЗАКОН УКРАЇНИ

    Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо особливостей подання службовими особами декларацій про майно, доходи, витрати і зобов’язання фінансового характеру у 2016 році

    (Відомості Верховної Ради (ВВР), 2016, № 13, ст.146)

    Верховна Рада Українипостановляє:

    I. Внести зміни до таких законодавчих актів України:

    статті 172-6Кодексу України про адміністративні правопорушення (Відомості Верховної Ради УРСР, 1984 р., додаток до № 51, ст. 1122):

    абзац першийчастини першої після слів "Несвоєчасне подання" доповнити словами "без поважних причин";

    доповнити частиною четвертою такого змісту:

    "Подання завідомо недостовірних відомостей у декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, -

    тягне за собою накладення штрафу від однієї тисячі до двох тисяч п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян";

    приміткудоповнити абзацом другим такого змісту:

    "Відповідальність за цією статтею за подання завідомо недостовірних відомостей у декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, стосовно майна або іншого об’єкта декларування, що має вартість, настає у випадку, якщо такі відомості відрізняються від достовірних на суму від 100 до 250 мінімальних заробітних плат".

    статті 366-1Кримінального кодексу України (Відомості Верховної Ради України, 2001 р., № 25-26, ст. 131):

    абзац другий викласти в такій редакції:

    "караються штрафом від двох тисяч п’ятисот до трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк від ста п’ятдесяти до двохсот сорока годин, або позбавленням волі на строк до двох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років";

    приміткудоповнити абзацом другим такого змісту:

    "Відповідальність за цією статтею за подання суб’єктом декларування завідомо недостовірних відомостей у декларації стосовно майна або іншого об’єкта декларування, що має вартість, настає у випадку, якщо такі відомості відрізняються від достовірних на суму понад 250 мінімальних заробітних плат".

    Законі України "Про запобігання корупції"(Відомості Верховної Ради України, 2014 р., № 49, ст. 2056 із наступними змінами):

    частину четвертустатті 45 викласти в такій редакції:

    "4. Упродовж семи днів після подання декларації суб’єкт декларування має право подати виправлену декларацію.

    У разі притягнення суб’єкта декларування до відповідальності за неподання, несвоєчасне подання декларації або в разі виявлення у ній недостовірних відомостей суб’єкт декларування зобов’язаний подати відповідну декларацію з достовірними відомостями";

    частині першійстатті 46:

    у пункті 1 слова "місце реєстрації та фактичного проживання" замінити словами "зареєстроване місце проживання, а також місце фактичного проживання або поштову адресу, на яку суб’єкту декларування Національним агентством може бути надіслано кореспонденцію";

    у пункті 3:

    в абзаці першому слова "цінне рухоме майно, вартість якого перевищує 50 мінімальних заробітних плат" замінити словами "цінне рухоме майно, вартість якого перевищує 100 мінімальних заробітних плат";

    доповнити абзацом п’ятим такого змісту:

    "Примітка. Декларування цінного рухомого майна, зазначеного у цьому пункті (крім транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів), права на яке набуті до подання суб’єктом декларування першої декларації відповідно до вимог цього Закону, здійснюється з обов’язковим зазначенням інформації про набуття такого майна до початку періоду здійснення діяльності із виконання функцій держави або місцевого самоврядування або у такий період. При цьому зазначення даних щодо його вартості та дати набуття у власність, володіння або користування не є обов’язковим";

    абзац другий пункту 10 викласти в такій редакції:

    "Такі відомості зазначаються у разі, якщо розмір відповідного видатку перевищує 50 мінімальних заробітних плат, встановлених на 1 січня звітного року; до таких відомостей включаються дані про вид правочину, його предмет. На письмовий запит Національного агентства суб’єкт декларування надає інформацію щодо найменування контрагента";

    статті 49:

    частину першувиключити;

    частину другувикласти в такій редакції:

    "2. Державні органи, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, а також юридичні особи публічного права зобов’язані перевіряти факт подання суб’єктами декларування, які в них працюють (працювали), відповідно до цього Закону декларацій та повідомляти Національне агентство про випадки неподання чи несвоєчасного подання таких декларацій у визначеному ним порядку";

    частині першійстатті 50:

    абзац перший викласти в такій редакції:

    "1. Повна перевірка декларації полягає у з’ясуванні достовірності задекларованих відомостей, точності оцінки задекларованих активів, перевірці на наявність конфлікту інтересів та ознак незаконного збагачення і може здійснюватися у період здійснення суб’єктом декларування діяльності, пов’язаної з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, а також протягом трьох років після припинення такої діяльності";

    в абзаці четвертому слово "шостою" замінити словом "сьомою";

    доповнити абзацом п’ятим такого змісту:

    "Національне агентство проводить перевірку декларації на підставі інформації, отриманої від фізичних та юридичних осіб, із засобів масової інформації та інших джерел, про можливе відображення у декларації недостовірних відомостей";

    пункті 2 розділу XIII "Прикінцеві положення":

    в абзаці другому слова і цифри "але не раніше 1 січня 2017 року" виключити;

    доповнити абзацом третім такого змісту:

    "У 2016 році службові особи, які на день початку роботи зазначеної системи займають згідно зі статтею 50 цього Закону відповідальне та особливо відповідальне становище, зобов’язані подати щорічні декларації за минулий рік у порядку, встановленому цим Законом, протягом 60 календарних днів після початку роботи системи".

    II. Цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування.

    Президент України                                                                                                                              П.ПОРОШЕНКО
    м. Київ
    15 березня 2016 року
    № 1022-VIII
    Дивитися Завантажити