Рада Суддів
України

uaUA enEN

05.04.2016, 18:16

Інтерв’ю Голови Верховного Суду України Ярослава РОМАНЮКА тижневику "Юридичний Вісник України" Інтерв’ю Голови Верховного Суду України Ярослава РОМАНЮКА тижневику

Коли в 2010 році Янукович прийшов до влади, він не ставив за мету оздоровити суддівський корпус – він хотів поставити його на службу собі і своїй сім’ї, а тому енергійно взявся за цю справу. В перший же рік його президентства за негативними мотивами з посад було звільнено 46 суддів. Причому деяких із них довелося звільняти двічі, оскільки вони успішно оскаржили своє звільнення у Вищому адміністративному суді України. Коли в 2014 році Янукович втік із країни, нова влада одним із головних своїх завдань поставила створення чесного і справедливого суду, але протягом першого післяреволюційного року за негативними мотивами з посад було звільнено лише трьох суддів. А оскільки по всім трьом проекти указів і постанов про звільнення були підготовлені попередниками, то можна сміливо стверджувати, що за ініціативою нових урядовців у вказаному році не було звільнено жодного служителя Феміди. В пошуках розгадки на цю загадку історії ми поспілкувалися з Головою Верховного Суду України Ярославом РОМАНЮКОМ.

У новітній історії України спостерігаються цікаві речі. З одного боку, чимало вітчизняних політиків найвищого рангу, з Прем’єр-міністром включно, вимагають повного оновлення суддівського корпусу шляхом звільнення всіх наявних суддів і призначення на їхні посади молодих юристів, яких, мовляв, наші вищі навчальні заклади випускають більш ніж удосталь. З іншого, парламент за майже два роки не спромігся звільнити навіть тих суддів, які самі хотіли звільнитися з посад, зокрема в зв’язку з виходом на законний заслужений відпочинок. Як можна пояснити такий парадокс?

– Останні кілька років гасло «звільнити всіх суддів» подавалося як креативний і ефективний спосіб проведення судової реформи. Зовні цей заклик для широкого загалу виглядає дуже привабливо, а тому слугує підґрунтям для всілякого роду популізму, більшою мірою політичного. Проте для будь-якого тверезо мислячого юриста зрозуміло, що до судової реформи як такої звільнення суддів має дуже опосередковане відношення. Більше того, ініціативам звільнення всіх суддів дала негативну оцінку Венеціанська комісія, зауваживши, що звільнення всіх суддів, крім виключних випадків, таких, як конституційний дисконтинуїтет, не відповідає європейським стандартам та принципу верховенства права, до того ж, замінити всіх вісім тисяч суддів неможливо без шкоди для безперервності відправлення правосуддя.

Власне, на мою думку, не слова з трибуни, а відношення парламентарів до вирішення кадрових питань суддів демонструють той таки популізм. Заявляючи про те, що всіх суддів треба звільнити для очищення судової системи, Верховна Рада України не розглядала питання про звільнення суддів із посад, у більшості – за загальними обставинами, тобто у відставку, за власним бажанням чи в зв’язку з досягненням 65-річного віку. Близько 200 суддів місяцями, а то й роками, чекали на прийняття парламентом постанови про їх звільнення. Так само не вирішувалося питання про обрання на посаду безстроково суддів, в яких закінчився 5-річний строк призначення на посаду.
Верховний Суд України неодноразово звертався до Глави парламенту з метою привернути увагу до ситуації, яка склалася. І питання звільнення суддів нарешті зрушило з мертвої точки – на сьогодні у Верховній Раді України не розглянуті матеріали щодо звільнення за загальними обставинами лише 43 суддів, з них 32 – у відставку, 8 – за власним бажанням, 2 – у зв’язку з досягненням 65-річного віку та 1 – за станом здоров’я.
Проте ситуація з обранням суддів на посади безстроково залишається незадовільною та, більше того, погіршується. Станом на 1 березня цього року вже 699 суддів очікують вирішення питання про обрання їх на посади безстроково парламентом. І це при тому, що ці судді пройшли всі необхідні перевірки та процедури для обрання на посаду безстроково та одержали позитивну рекомендацію Вищої кваліфікаційної комісії суддів України. Чому? Я не можу відповісти. Про це напевне варто запитати в парламентарів.
Наскільки негативно впливає на здійснення судочинства теперішня ситуація із заповненням штату місцевих судів, можна продемонструвати кричущими випадками. Деякі суди взагалі припинили діяльність зі здійснення правосуддя або практично припинили її, оскільки в складі суду не залишилося суддів, які мають повноваження здійснювати правосуддя.
Наприклад, Магдалинівський районний суд Дніпропетровської області. Має по штату 4 посади судді, але фактично – 3 суддів. У всіх суддів закінчився 5-річний строк повноважень і вони дотепер не обрані безстроково, тож суд повністю паралізований. Піщанський районний суд Вінницької області, Устинівський районний суд Кіровоградської області, Золочівський районний суд Львівської області та інші – правосуддя в судах здійснює лише 1 суддя, оскільки штат суддів не укомплектований повністю або в тих суддів, які працюють, закінчився 5-річний строк повноважень.
Не треба далеко ходити. Ситуація не краща й у столиці – Окружний адміністративний суд міста Києва по штату має 51 посаду судді, фактично працюють 49. Із них 32 судді не мають повноважень здійснювати правосуддя.
Я навів лише кілька кричущих прикладів, але така ситуація більшою чи меншою мірою характерна для багатьох місцевих судів. Судді, 5-річний строк призначання на посаду яких закінчився, не мають повноважень здійснювати правосуддя, але вони займають штатні посади в судах. Ця ситуація штучно збільшує навантаження на інших суддів, що негативно впливає на оперативність та якість здійснення судочинства.
Надмірне, не прогнозоване збільшення робочого суддівського навантаження сприяє погіршенню ефективності та оперативності розгляду судами справ, а отже, негативно впливає на якість здійснення судочинства. Таким чином, у кінцевому підсумку від подібної ситуації страждають не так судді, як суб’єкти, які звертаються до суду за вирішенням правових конфліктів, фізичні чи юридичні особи. І врешті-решт це негативно відбивається на рівні суспільної довіри до судів.
– Оскільки оздоровлення суддівського корпусу шляхом масового звільнення навряд чи буде ефективним, виникає питання про очищення його шляхом «точкових» звільнень тих служителів Феміди, які явно дискредитували свою посаду. В цьому плані теж спостерігаються дивні речі. Якщо вірити даним офіційної статистики, то судді з кожним роком вчиняють усе менше й менше посадових злочинів, але обсяг звинувачень їх у корупції з боку громадянського суспільства з кожним роком навпаки все більшає. Чим пояснити такий феномен?
Публічні звинувачення суддів у тотальній корупції останніми роками, на жаль, не рідкість. Але якщо ви звернете увагу на їх зміст, то побачите, що ці звинувачення більшою мірою знеособлені, промовці, як правило, не вказують конкретних імен, фактів та доказів і не намагаються з’ясувати об’єктивну істину. Чому? Видається, що політикам так зручно, а може й вигідно. Потоки негативу спрямовуються на суди і суддів знеособлено та загалом. Цим відволікається суспільна увага від проблем в інших сферах, але відповідальності за свої слова ніхто не несе, бо ж прізвищ не називають. Відомо, що визначальний вплив на формування суспільної думки про судову владу мають політики, громадські активісти, ЗМІ й у нашій державі такі джерела користуються найбільшою популярністю. Якщо люди чи не щодня чують із екранів телевізорів або читають у газетах про тотальну корупцію в судах, то вони починають сприймати це як реальність і в подальшому висловлюються так само.
Якщо ж послуговуватися статистикою Генеральної прокуратури України щодо так званих корупційних злочинів серед суддів, то в 2013 році в суди було направлено кримінальні провадження з обвинувальними актами щодо 15 суддів, в 2014 році – щодо 19 суддів, в 2015 році – щодо 20 суддів. Обвинувальних вироків і того менше – в 2014 році стосовно 8 суддів, у 2015 році – 4 суддів. Загалом на початок року у провадженні судів першої інстанції перебувало 30 кримінальних справ (проваджень) стосовно 33 суддів, які обвинувачуються у вчиненні так званих корупційних злочинів.
З огляду на ці показники говорити про жахливий стан речей із корупцією в судах буде необ’єктивно і неправильно. Навіть останні роки, коли до судів і суддів прикута прискіплива увага, обґрунтовано в корупції підозрюються мізерна кількість суддів, менше 1%.
Однак я б усе ж таки не ставив знак абсолютної рівності між цією статистикою та рівнем корупції. Навряд чи всі випадки корупції в судовій системі виявляються, а винні притягаються до відповідальності. Тож якщо в минулому році, скажімо, до суду були направлені обвинувальні акти щодо двадцяти суддів, а п’ять років тому обвинувальні висновки стосовно сорока, то з цього не випливає, що рівень корупції в судах зменшився вдвічі.
Варто подивитися на ситуацію з іншого боку. В Україні створюються все нові й нові органи для боротьби з корупцією, діяльність яких спрямовується в основному на те, щоб виявити факт корупції та покарати корупціонера. Це і МВС, і СБУ, і ГПУ, і НАБУ. Безумовно, це важливо й необхідно речі. Проте варто визнати – це все ж таки боротьба з наслідками корупції, але не з її причинами.
Судова система не є якоюсь унікальною в структурі державних органів влади, а корупцією в нашому суспільстві вражені всі з них. Нещодавно авторитетними фахівцями було проведено грунтовне соціологічне опитування серед адвокатів. 71 відсоток із них повідомили про те, що клієнтів, які до них звертаються за правовою допомогою, зовсім не цікавить, як переконливо обгрунтувати свою правову позицію для того, щоб добитися ухвалення рішення на їх користь. Вони питають про зовсім інше: чи є в адвоката вихід на суддю, для того щоб за неправомірну вигоду вирішити питання на свою користь. Отже, висновок такий: не давайте хабарі і судді не будуть їх брати.
Корупція в нашому суспільстві – це настільки масове явище, що я б здивувався, як би її не було в судовій системі. На жаль, вона є скрізь, але ініціаторами вчинення посадових злочинів далеко не завжди є судді. Вони, переважно, лише користуються можливостями для незаконного збагачення внаслідок сприятливої для цього ситуації, яка створена не ними. Варто враховувати, що окрім звичайної матеріальної зацікавленості судді, існують також інші, чи не більш значущі чинники, які спричиняють корупцію серед суддів. Як на мене, одним з основних серед них є недосконалість законодавства, яке дає змогу деяким учасникам судових спорів за сприяння недобросовісних суддів маніпулювати законом.
Варто визнати, що сучасне законодавство далеке від досконалості та нестійке. Не встигає закон бути прийнятим, як змінюється, часом кардинально. Колізії та прогалини, двояке тлумачення та суперечності – поширені й реальні. До цього всього, процесуальні закони не передбачають можливості проведення перевірок судових рішень, якщо сторони їх не оскаржують. Немає механізму перегляду таких рішень інакше ніж за заявою чи скаргою самих учасників справи.
Ці умови дають недобросовісним суб’єктам підстави залучати суд для вирішення їх проблем «в обхід закону» та пропонувати судді неправомірну вигоду за постановлення неправосудного рішення, про яке вони домовилися між собою. А суддя піддається спокусі тому, бо впевнений, що його рішення не буде оскаржене, справа потрапить в архів. І він не понесе жодного покарання за свої дії, адже не скасоване судове рішення залишається формально законним.
Конкретний приклад: мораторій на відчуження земель сільськогосподарського призначення в нас ніхто не скасовував, але такої землі під Києвом уже майже немає. Куди вона поділася? Розійшлася по приватних руках, в тому числі й із використанням судових рішень. Іменем України справу – в архів, де ці рішення й лежать.
Свого часу, в 2008 році, я очолював групу, яка здійснювала в судах перевірку дотримання судами законодавства щодо вирішення земельних спорів. І ми бачили, що відбувається, як ухвалюються незаконні рішення, які влаштовують як продавця земельної ділянки, так і покупця, і крім них ніхто не має права ні виявити цього рішення в архіві суду, ні оскаржити це рішення, ні переглянути його за ініціативою якоїсь третьої особи, ні скасувати, ні притягнути суддю до відповідальності. Бо поки рішення не скасоване, воно формально вважається законним, а за ухвалення законного рішення суддю не можна притягати до відповідальності.
– Чи був у зв’язку з цими подіями хоч один суддя засуджений у кримінальному порядку за ухвалення завідомо неправосудного рішення або хоча б за службову недбалість?
– Пригадую, що тодішній Голова Верховного Суду України Василь Онопенко ініціював звільнення в Макарівському районному суді Київської області всіх до одного суддів за порушення присяги за результатами перевірки розгляду ними земельних спорів.
– Судячи з того, що молодий суддя того самого Макарівського районного суду Владислав Оберемко був спійманий п’яним за кермом, після чого розмахував пістолетом перед носом і міліціонерів і відеокамерами репортерів, слід зробити висновок що на місце вигнаних суддів були призначені не набагато кращі персони. У зв’язку з цим постає питання про вчинення суддями злочинів, не пов’язаних із службовою діяльністю. Влітку 2014 р. стався безпрецедентний випадок: суддя Центрального районного суду міста Миколаєва Андрій Рудяк замовив і організував убивство своєї родички, з якою не бажав ділитися спадщиною, що залишилася від померлого батька. Такого в історії незалежної України ще не було. Про що це свідчить? Про глибоке моральне падіння однієї окремо взятої людини, чи про загальну тенденцію нехтування законом з боку служителів Феміди, захищених конституційними нормами недоторканості суддів?
Названі випадки, звісно, кричущі, але загалом для нашого суспільства вони, на жаль, не поодинокі і не унікальні. Тому подібні ситуації в суддівському середовищі – це таке собі віддзеркалення загального стану речей у державі, рівня загальної та правової культури, моральності, ставлення до закону, порядку та правоохоронних органів. На жаль, і деякі судді мають такі самі вади в ставленні до законності. Деякою мірою це є наслідком недоліків системи підбору суддів на посаду, яка більш зорієнтована на фахову підготовку кандидата на посаду судді. Працівники відповідальних за цю роботу установ перш за все дивляться, чи є кандидат хорошим юристом. Але ж людина може бути моральним виродком, і при цьому обізнаним юристом. А дивитися треба не лише на те, чи володіє кандидат необхідним обсягом знань, а ще як він використає ці знання на посаді юриста: для справедливого здійснення правосуддя, чи для своєї кишені.
Наведу ще один приклад. Днями мною підтримано та внесено до Парламенту подання про надання згоди на затримання та арешт (взяття під варту) судді Сєвєроднецького міського суду Луганської області. Згідно з обставинами, викладеними в поданні Генеральної прокуратури, суддя при розгляді кримінальної справи наклав арешт на автомобіль підозрюваного, а потім через посередника запропонував за дві тисячі доларів США його зняти. Коли чоловік погодився, суддя сам організував виготовлення підробленого договору купівлі-продажу автомобіля, нібито укладеного ще до накладення арешту, звернення від імені «нового» власника автомобіля, а потім на підставі цих документів і виніс ухвалу про зняття арешту. Цей випадок характерний тим, що ініціатива давання неправомірної вигоди виходила виключно від судді. На відміну від інших аналогічних злочинів, коли хабародавець, навпаки, умовляє суддю взяти гроші. Цього суддю нині підозрюють в одержанні неправомірної вигоди і постановленні завідомо неправосудного рішення. Нині він переховується від правоохоронних органів і оголошений в розшук.
Проте цей та інші випадки ніяк не можуть служити підтвердженням тотальної корупції суддівського корпусу або загальної тенденції нехтування законом саме суддями. Навпаки, переважна більшість суддів добросовісно і професійно виконують свою роботу, гідно поводяться в повсякденному житті і не мають нарікань чи конкретних претензій із боку громадськості.
У плані якості роботи суддів просив би звернути увагу на таке. Щороку суди України розглядають близько чотирьох мільйонів справ і матеріалів, місцеві суди ухвалюють півтора-два мільйона рішень по суті. І 80-85% цих рішень узагалі не оскаржуються. Тобто люди вважають їх законними, справедливим або принаймні прийнятними для себе. Скасовуються чи змінюються судами вищих інстанції приблизно 5-10% (залежно від видів судочинства) від загальної кількості рішень, які ухвалюють місцеві суди. Хіба ці дані не свідчать про якість роботи і рівень довіри?
– Але ж Ви самі навели щойно конкретні приклади того, що рішення, які не оскаржені жодною зі сторін у справі, далеко не завжди бувають законними.
– Не буду зараз сперечатися про показники довіри громадян до судів. Хоча вони й справді досить суттєво різняться в залежності від того, яка аудиторія проходила опитування. Як правило, значно більше довіряють судам учасники судових процесів, які знають про роботу суду з власного досвіду. І навпаки, судам більшою мірою не довіряють ті люди, які ніколи не були в суді, а формують свою думку «з чужих слів», в основному з огляду на інформацію, яка тиражується в засобах масової інформації. А вона, повірте, не завжди правдива та об’єктивна.
Наприклад, 29 лютого у Верховному Суді України ми проводили брифінг, на якому прозвучало таке питання:: куди пропали 39 автомобілів з автобази Верховного Суду? Відповідаємо: 25 ми роздали по апеляційних судах, а 14 передали на потреби антитерористичної операції. В тому числі броньований автомобіль представницького класу «Мерседес С-600», який був закріплений за мною, як за керівником однієї з вищих державних установ. В залі на той момент були присутні десять телекамер і ще більше представників друкованих та електронних видань. Як ви думаєте, скільки з них повідомили про це? Лише одне. Причому зовсім не те, чий журналіст задав це питання. Іншим це нецікаво, бо невигідно з позитивної точки зору показувати судову систему.
– У враженому корупцією суспільстві засоби масової інформації не можуть залишатися повністю здоровим органом, а тому нерідко повідомляють про які-небудь факти лише у випадку, якщо їм за це заплатять. Тож таке упереджене ставлення, напевне, є наслідком упередженого ставлення до судової систему з боку політиків та їхніх спонсорів?
– Щодо політиків. Нещодавно у Верховній Раді України зареєстровано черговий (стосовно судової системи) законопроект № 4180 авторства групи народних депутатів, які представляють чотири різні політичні сили в парламенті. Тобто у всіх чотирьох, напевне, схоже бачення подальших шляхів проведення судової реформи. Запропонованими новаціями передбачено, що судді будуть зобов’язані подавати ще дві окремі декларації – декларацію родинних зв’язків і декларацію доброчесності. Та не просто подавати. Ці декларації будуть публічно доступними, а судді притягувттимуться до дисциплінарної відповідальності, якщо декларації не будуть подані, чи подані із запізненням.
Головна ідея, під гаслом якої подаються такі пропозиції, – це забезпечення громадського контролю над способом життя суддів та боротьба з корупцією. Ідея зовні, звісно ж, приваблива та одержує схвальні відгуки в суспільстві. Але погляньмо на суть цього явища та його практичне значення. В декларації родинних зв’язків суддя буде вказувати своїх близьких і далеких родичів, осіб, з якими він спільно проживає. Декларація доброчесності ще більш формальна – суддя просто зазначає, що протягом минулого року він сумлінно виконував свої обов’язки, не вчиняв дисциплінарних проступків, не допускав корупційних дій тощо.
Чесно кажучи, я взагалі не можу зрозуміти, а яка практична користь від цієї декларації? Невже хтось думає, що суддя, який узяв хабара, напише про це в декларації? Ні, він напише, що хабарів не брав. З іншого боку, що станеться, коли суддя напише, що він не допускав дисциплінарного проступку й не брав хабарів, а насправді – допустив і брав? Суддю звільнять від відповідальності на підставі декларації? Звісно ні, суддю покарають незалежно від змісту декларації доброчесності. Уже зараз зрозуміло, що ця декларація цілковита формальність, яка не має жодного відношення до реальної боротьби з корупцією.
Подібний висновок напрошується й щодо іншої декларації – про родинні зв’язки. Її змістовне навантаження – показати, що суддя з діда-прадіда мав або має родичів, які займають певні посади в державних органах. А яка мета? Який від того результат?
Результат буде такий – щорічно буде відомо, що 20, 30 чи 50 суддів мають родичів на таких посадах. Якщо метою цього нововведення ставити задоволення банальної людської цікавості – мети ми досягнемо. Людям буде про що побалакати, посмакувати подробиці родинних стосунків суддів, поділитися коментарями в соціальних мережах не тільки щодо суддів, але й щодо їх родичів. Але вірити в те, що ця декларація завдасть нищівного удару по корупції, може лише наївна людина, далека від розуміння причин корупції як явища.
Всім відомо, що судді постійно декларують своє майно та доходи в порядку, передбаченому Законом України «Про засади запобігання і протидії корупції». В цій декларації присутня також інформація й про членів сім’ї декларанта, про їх доходи та майно. Декларації подаються щороку, вони вже давно є загальнодоступними та оприлюднюються. А крім того, неодноразово перевіряються відповідними фіскальними органами. Наприклад, минулого року було дві такі перевірки.
Якщо є потреба розширити зміст декларації, зокрема й у частині близьких судді осіб, доходи і майно яких декларується, то це можна зробити. І зараз якраз слушний час – перед впровадженням системи електронного декларування. Але навіщо запроваджувати ще дві окремі декларації? До мети судової реформи нас вони не наближають і боротьби з корупцією стосуються, м’яко кажучи, дуже опосередковано. Більшою мірою – це просто штучне створення додаткової підстави для притягнення суддів до відповідальності. Суддя витрачатиме свій час на заповнення десятків формальних декларацій, потреба в яких насправді мізерна. Хоча час судді потрібен, щоб якісно готуватися до судового розгляду справ. Це принесе більше практичної користі для суспільства.
Про це я говорив на IV Міжнародному судово-правовому форумі «Судова реформа: стан та напрями розвитку», який пройшов у Верховному Суді України в другій половині березня. Я зауважував, що судова реформа не повинна перетворюватися на політичний популізм, а навпаки, - в реформаторських ініціативах повинні переважати професіоналізм і глибокий, зважений підхід. Натомість із усієї моєї доповіді ЗМІ зробили один єдиний висновок, - що голова Верховного Суду проти декларування доходів родичів суддів. Звісно, цей висновок не відповідає дійсності. Звідки він узявся? Бачу лише дві причини: окремі журналісти або взагалі не розуміють суті обговорюваних питань, або навмисне їх спотворюють. Тобто просто видають бажане за дійсне з єдиною метою – підвищити популярність свого видання. Але це неправильний шлях.
В сучасному суспільстві ЗМІ виконують надважливе завдання – надають суспільству інформацію, і недаремно кажуть, що ЗМІ – це четверта влада. Це справді так. Але ця влада наділяє її суб’єктів не тільки правами, але й обов’язками та суспільною відповідальністю. І основний, як на мене, - об’єктивність. Хто ж, як не ЗМІ, може забезпечити такий собі інформаційний баланс у публічному просторі? А для цього варто подавати ту чи іншу інформацію не так, як самому хочеться чи здається, а максимально об’єктивно, щоб дати громадськості можливість скласти самостійну думку про процеси, які відбуваються.
Судова реформа проводиться не для політичного піару і не для підвищення рейтингу газети, журналу чи Інтернет-сторінки, а для того, щоб запропонувати нашому суспільству дієві механізми, які забезпечать функціонування в Україні ефективної судової системи. Саме це – мета судової реформи.

Спілкувався
Юрій Котнюк, ЮВУ