Council of judges
of Ukraine

Графіті, саботаж і диверсії, збір відомостей про присутність росіян… На окупованих територіях України цивільні, а дуже часто саме жінки, активізуються аби зробити все можливе для деморалізації своїх ворогів і допомоги ЗСУ - Жюстін Брабан, кореспондент французького видання Mediapart 

 Матеріал було опубліковано 14 січня 2024 року. Однією з героїнь розповіді стала суддя, тепер вже Шевченківського районного суду міста Києва, Юлія Матвєєва. З початком збройної агресії росії проти України вона сім місяців провела в полоні загарбників. До вашої уваги неофіційний переклад публікації. З оригіналом публікації можна ознайомитись на сайті Mediapart або  тут .

Як придивитися уважніше, то Лілія Александрова занадто часто ходила по магазинах. В окупованому російськими військами місті Херсон у 2022 році жінка мала звичку ходити з візком. Але багато чим не закупилася. Вона мала з собою засоби, необхідні для того, щоб з настанням темряви малювати на стінах проукраїнські гасла. Іншими словами, вона булла партизанкою.

Коли інші учасники мережі партизанів, яка була створена в місті, нарешті зустріли її після того, як кілька місяців спілкувалися лише через захищені повідомлення, «вони не хотіли вірити, що це [вона]», знову сміється Лілія.

На думку цих чоловіків, активістка, яка надала цінну інформацію та їздила містом, поширюючи проукраїнські повідомлення, не могла бути 53-річною жінкою, яка ніколи не знімає свого капелюха з зайчиковими вухами, та ще й через фізичні обмеження ходить з тростиною.

Та це точно була вона. Лілія Александрова створила своє перше графіті на мосту через залізничну колію, використавши балончики з червоною фарбою, знайдені в місцевому будівельному магазині, і залишила таке повідомлення, адресоване окупантам: «Збройні сили України наближаються». Цей жест її «втішив», сказала Лілія дивлячись у минуле. За вісім місяців окупації Херсона (поверненого українським контрнаступом 11 листопада 2022 року) активістка продовжувала подвійне життя. Удень піклується про своїх трьох дітей, а ввечері вирушає на «місію» містом, озброївшись візком на колесах. Від червоної вона перейшла до жовтої фарби – одного з кольорів українського прапора, який поступово став одним із кольорів руху опору. Вона варіювала гасла. Одне з них, підхоплене десятками анонімних рук: «Херсон – це Україна».

Одразу після доєднання до однієї з найорганізованіших проукраїнських мереж «Жовта стрічка» (див. нижче), Лілія Александрова почала шити та розповсюджувати маленькі жовті стрічки по місту. Зрештою, вона намагалася надати мережі якомога більше інформації про присутніх у Херсоні російських військових і чиновників: кількість, зайняті будівлі, переміщення тощо.

Вона швидко навчилася бути напоготові, як цього разу, коли кондиціонери, які працювали на фасаді нібито покинутої будівлі, вивели її на слід групи російських солдатів, які використовували її як базу.

На перший погляд, це маленькі вчинки, але такі дії насправді вимагали великої мужності. Сьогодні ми знаємо, що в Херсоні російські солдати відпрацьовували тортури над мирними жителями, яких вони полонили. Згідно з повідомленнями неурядових організацій та журналістських розслідувань, катування у Херсоні під час окупації набули навіть «систематичного» характеру. Свідчення колишніх ув'язнених зводяться до "жорстокого побиття палицями та гумовими кийками, ударів електричним струмом, погроз смертю чи каліцтва, а також використання болючих стресових поз", перераховує Human Rights Watch в одному зі своїх звітів.

Суддя, яка сказана ні

Суддя Юлія Матвєєва теж була, на свій лад, частиною руху опору. Родом із Маріуполя, суддя бачила на власні очі, як її місто поступово захоплювали російські збройні сили, які взяли його під контроль у травні 2022 року. Окупаційна адміністрація запропонувала їй можливість стати суддею Верховного суду Донецької республіки, напрочуд велике підвищення. Суддя відмовилася. За що і зазнала сім місяців ув’язнення та тортур, каже вона сьогодні.

Її заарештували в березні 2022 року на блокпосту, коли вона хотіла залишити Маріуполь, який постійно бомбили. Її випустили лише в жовтні того ж року. Між двома подіями: полон, який перемежовувався «катуваннями електричним струмом», «зав’язуванням очей», «імітацією страт» і «всілякими приниженнями», – пояснює вона. «Вони хотіли, щоб я погодилася на цю посаду, тому що їм потрібно показати, що місцеві українці готові на них працювати», – аналізує вона.

Вона весь час відмовляла, попри «машину з водієм» і весь обіцяний комфорт, тому що «померти легше, ніж зрадити», пояснює вона: «Якщо ти зраджуєш, ти залишаєшся з цим усе життя. Я не хочу, щоб моя донька була дитиною зрадника».

Для Лілії Александрової та Юлії Матвєєвої ці темні часи минули: перша побачила, як її місто Херсон повернули Україні в листопаді 2022 року. Друга вийшла на волю завдяки обміну полоненими, і сьогодні працює суддею в районному суді міста Києва.

Але для українських цивільних з все ще окупованих Росією територій боротьба триває. Там намагаються організувати партизанські загони від Херсона до Запоріжжя (області частково окуповані з 2022 року), у Донецькій та Луганській республіках (під проросійською адміністрацією з 2014 року) та у Криму (анексований москвою того ж року).

Жінки та чоловіки, які до таких рухів долучаються, демонструють проукраїнську символіку та гасла, збирають і передають інформацію про підозрюваних у колабораціонізмі російських збройних формувань та українців або здійснюють диверсії. Їхні мережі називаються «Жовта стрічка», «Кримські бойові чайки» або «Атеш» («вогонь»).

«У нас є активісти, які працюють сантехніками, автомеханіками чи вчителями на окупованих територіях», – розповіли Mediapart (читай Примітку) двоє засновників «Жовтої стрічки» Іван і Тарас.

Кожен по-своєму сприяє ускладненню життя російської окупаційної влади. «Сантехнік може навмисно замінити трубу так, щоб вона лопнула і змусила окупаційну владу переїхати в іншу будівлю», – зауважують вони, тоді як «автомеханік може насипати піску в бензобак» мешканця «і змусити двигун зламатися під час старту". Що стосується вчителів, то вони «можуть викладати не за російською, а за українською програмою».

У цій історії Лілія Александрова, партизанка з пакунками з базару – не статистична похибка. Ці мережі дуже часто складаються з великої кількості жінок. З рештою, у «Жовтій стрічці» «більше активісток, ніж активістів», повідомляють її засновники.

Проносні в алкогольних пляшках

Партизанська мережа, яка складається виключно з жінок – «Зла мавка». Мережа відмічає, що «активістки вдало користуються закоренілою ненавистю російських окупантів до жінок, через яку росіяни ніколи не підозрювали, що жінки можуть відігравати важливу роль в опорі». Слоган мережі : «Я не хочу квітів, я хочу мою Україну».

З-поміж інших дій «Зла мавка» стверджує, що активістки розводили проносні в пляшках з-під саморобного алкоголю, призначеного для російських солдатів у Мелітопольському районі. «Проносні, а не отрута», – уточнюють активістки, адже «вбивати окупантів – це роль збройних сил», вважають вони.

Всі ці рухи ставляться до насильства по-різному. Атеш взяв на себе відповідальність за вибухи, включно з тим, у якому постраждав російський письменник-націоналіст Захар Прилєпін у травні 2023 року в Росії. Самі українські спецслужби практикують цілеспрямовані вбивства громадян, яких вважають колабораціоністами – практика, яка викликає етичні питання, а також є предметом внутрішніх дебатів, якщо вірити статті британського тижневика The Economist.

Попри назву створений навесні 2023 року рух «Смерть російським окупантам і колабораціоністам» досі не взяв на себе відповідальності за вбивства. Але його члени уважно стежать за російськими військовими та державними службовцями, а також за їхніми прихильниками з метою публічного їх викриття та залякування. У жовтні 2023 року прихильники C.P.O.K намалювали цифру «200» на кількох будинках у Мелітополі Запорізької області. «Ми позначили будинки, захоплені та використані росіянами для військових цілей», — пояснюють вони Mediapart, щоб показати їх усім мешканцям та дати росіянам зрозуміти, «що вони не зможуть сховатися». » Усі помітки були зроблені обраним для залякування символом «200», що є посиланням на «Вантаж 200», що означає мертвих солдатів, убитих у боях у російській армії.

Практичні поради

З рештою, контрнаступ українських збройних сил у 2023 році не дав очікуваних результатів, а військовий фронт із Росією, здається, загалом загруз, Київ зрозумів важливість цієї іншої, дуже символічної битви, якою є спротив на окупованих територіях.

Він ставить собі за мету розвинути партизанський рух, і, простіше кажучи, надати практичні поради пересічним громадянам. «Національний центр спротиву» був створений у 2022 році. Він є «невіддільною частиною спецпідрозділу української армії» і має на меті «підготовку мирних жителів, які проживають на окупованих територіях», — розповів його речник в інтерв’ю Mediapart.

На вебсайті центру ми можемо знайти практичні поради у найменших дрібницях щодо того, якнайкраще нейтралізувати камери спостереження або вивести з ладу електромережу, зрештою про те, які слабкі місця у російських танків, як використовувати міномет РПГ-7 і як себе вести у випадку вибуху фосфорної бомби.

Так трапилося з українською версією сайту. На англійській вкладці манера виказу інформації більш м’яка та менш конкретна. Сайт закликає підтримувати партизан, які перетворюють життя окупантів на пекло.

«Якщо опір чинять виключно цивільні, їх легко придушити» - роз’яснює речник центру. З іншого боку, якщо військові дають бій без підтримки цивільних їм може не ставати моральної підтримки та відомостей про ворога. «Що працює, так це взаємодія між двома. Така взаємодія найбільше деморалізує росіян». – висновує він.

Узгоджена робота між партизанами та регулярними військами здається принесла спільні перемоги. У вересні 2023 року група Атеш стверджує, що зібрала стратегічну інформацію про російський флот у Чорному морі, підкупивши конкретних російських офіцерів. За даними українських ЗМІ ці відомості очевидно допомогли ЗСУ провести важливу атаку з обстрілами генерального штабу у Севастополі.

Полювання на диверсантів

Місяцями, рахуй роками у нелегальному становищі..Хіба це не вплинуло на рішучість українських партизанів? – спільне запитання для всіх свідчень, згідно з якими протягом минулих місяців російські військові та урядники почали активніше переслідувати саботажників та диверсантів на окупованих територіях.

Перебуваючи у таємній спільноті все ж дуже важко зберегти чітку структуру та інформацію про моральний стан партизанів. Це майже неможлива задача. Майже всі повторюють, що перемога близько і вона беззастережна - це гра аби не дати ворогу взяти верх.

Для представників C.P.O.K. активізація російських репресій – знак того, що дії партизан досягають мети. «Постійні рейди та репресії окупантів проти мирного населення, особливо пожвавилися в Донецькій, Запорізькій та Херсонській областях, означають, що наші дії їм заважають» - запевняє один з учасників групи.

«Для партизанів це дуже важко і складно»,- визнає речник Національного центру спротиву. «Якщо тебе там зупинять з синьою чи жовтою фарбою, для росіян, це буде наче ти переносив гранати чи міни. Тебе можуть вбити в будь-який момент».

Трохи інша ситуація склалася у Криму, який перебуває в окупації з 2014 року, де рух опору «прискорився» після початку повномасштабного вторгнення 2022 року, вважає Таміла Ташева, представниця Президента України у Криму.

Наслідком початку цієї нової війни – повернення окупованого півострова у центр військових цілей для Києва та, з рештою, у фокус світової уваги. «Україна дала кримчанам сигнал: «Ми тут, ми будемо боротися за вас, ми маємо на меті використати всі доступні засоби», - «саме це і посприяло опору на місці», - аналізує Таміла Ташева.

Лілія Александрова не приховує свою «стомленість». Її боротьба опосередковано допомогла звільнити Херсон. Але свобода – не мир. А місто все так само нещадно обстрілюють російські війська, що робить буденне життя фактично нестерпним для його мешканців.

Вона не може зараз туди вернутися. І, зрештою, вона проживає то тут, то там. Все аби знайти прийнятне рішення аби жити спокійним і тихим життям, «можливо, у Польщі», на деякий час. І поки вона чекає аби одного дня потрапити в підручники історії, партизани та партизанки мають все так само віднайти спосіб впоратися.

Жюстін Брабан/Justine Brabant

ПРИМІТКА (від авторів матеріалу)

Ми зустрілися з Лілією Александровою, Юлією Матвєєвою та Тамілою Ташевою у Києві в грудні 2023 року. Центр національного спротиву надав своє інтерв'ю телефоном. Представник центру попросив надіслати на ознайомлення текст аби впевнитися, що не виказав конкретних оперативних деталей які могли б наразити на небезпеку учасників спротиву. Представники Жовтої Стрічки та C.P.O.K. відповідали на запитання письмово в січні 2024 року. Надія Павлова доклалася до цієї статті як фіксер та перекладач.