Рада Суддів
України

Українське інтернет-ЗМІ Бабель опублікував статтю на тему соціологічного дослідження про судову систему. 

 Усі суди корумповані, а справедливості в Україні немає? - ставлять питання автори і дають відповідь на нього крізь призму думок самих суддів, учасників судового процесу та громадян, які мають про суди досить абстрактне уявлення. 

У березні 2023 року набула розголосу справа про групове зґвалтування 14-річної дівчинки на Закарпатті, за якою ґвалтівники отримали умовні терміни. Зараз прокуратура під тиском громадськості та адвокатів подала апеляцію, справу переглянуть. Суддю районного суду, яка виносила перше рішення, чекають перевірки. Цей випадок знову активізував дискусії про українську судову систему та її вади. А що про роботу системи думають самі судді?

У лютому Центр соціології права та кримінології (українська незалежна неурядова організація створена у 2018 році соціологами, кримінологами та соціальними антропологами для досліджень злочинності, правозастосування та правоохоронної системи), випустив дослідження «Український суддя: покликання, професія, повсякдення». У ньому — думки суддів про свою професію, стан системи і основні проблеми судів. Дослідники наголошують, що дослідження якісне, а не кількісне — вони провели 30 глибинних та масштабних інтервʼю з суддями різних інстанцій і регіонів, запитавши їх про все — від власного карʼєрного шляху до корупції та відносин із медіа і парламентом. І побачили в цих розмовах ключові закономірності та явища, які впливають на роботу суддів. «Бабель» почитав дослідження, поспілкувався з одним із його авторів — соціологом, докторантом Університету Альберти Іваном Шматком, та розповідає, чому судді вважають ставлення до них у суспільстві несправедливим.

Ще у 2000-х в Україні існувала проблема «клановості» судів, коли нових суддів обирали серед «своїх». Але зараз більшість опитаних були юристами в першому поколінні, а багато з них навіть не планували карʼєру в суді. Існує стереотип, що українські судді — це представники юридичних династій чи просто діти впливових батьків, яких заздалегідь готують на місце в суді. Такі випадки дійсно трапляються, але серед суддів, з якими розмовляли дослідники, більшість раніше працювали адвокатами, юристами у приватних компаніях чи в академічній сфері. Багато хто йшов працювати суддею тимчасово, але залишався. Деякі зізнавалися, що стали суддями майже випадково.

«Самі судді кажуть, що проблема «клановості» почала зникати в 2011 році, коли пройшов перший набір суддів після реформи 2010 року.

До того їх відбирали територіальні кваліфікаційні комісії, це був непрозорий процес, коли дійсно «свої відбирали своїх». Реформа була комплексна, її робили за режиму Януковича. Реформу критикували за те, що вона, по суті, поставила судову владу в залежність від президента та його адміністрації.  Парадоксально, але конкурси в суди першої інстанції, окрім київських, при цьому дійсно стали прозорішими, але іронія в тому, що саме тоді вперше зʼявилася централізована система відбору, яка дала можливість різним людям подаватися на конкурс. У судову систему прийшла «свіжа кров», — розповідає соціолог Іван Шматко, один з авторів дослідження.

Деякі з опитаних кажуть, що стали суддями саме на конкурсах 2011—2012 років і навіть подавали документи без надії, що пройдуть відбір, бо не вірили, що це можна зробити без хабарів.

Однією з головних проблем судді називають перенавантаження — у 2019 році в середньому суддя загального суду розглядав 1 077 справ на рік. Тоді як різні рекомендації визначають оптимальну кількість — від 187 до 327 справ на рік. Навантаження залежить від регіону, у маленьких містах робота спокійніша, у великих промислових — темп шалений. Одна суддя розповіла дослідникам, що за 2022 рік розглянула десь пʼять тисяч справ.

У судовій системі великий кадровий голод — на кінець 2021 року не вистачало 28% від необхідної кількості суддів. Крім того, терміни повноважень деяких суддів закінчилися, а поновити їх поки неможливо, бо з 2019 року не працює Вища кваліфікаційна комісія. Тому фактично суддів, які можуть працювати, ще менше, ніж займаних посад. Зараз цю проблему частково допомагають вирішити судді, які вихали з окупованих територій, але це тимчасове рішення.

Судді адміністративних судів скаржаться, що державні органи завалюють їх однаковими справами. Наприклад, існує зразкове рішення Верховного суду у справах щодо доплат пенсій «чорнобильцям», яке суди першої інстанції можуть впроваджувати майже автоматично, просто перевіривши, чи все в порядку з документами. У Пенсійному фонді заздалегідь знають, яким буде судове рішення у будь-якій такій справі — суд зобовʼяже їх нарахувати доплату. Але все одно доводять такі справи до суду. Судді повʼязують це з тим, що державні органи міряють ефективність своєї роботи в тому числі й кількістю позовів.

*****

Українці, які стикалися з роботою судової системи, довіряють їй більше, ніж ті, хто має про неї абстрактне уявлення. За даними Центру Разумкова, рівень недовіри до місцевих судів в цілому по країні — 69,7%. А от серед опитаних на виході з приміщень судів він значно менший — 40,2%. Автори дослідження «Український суддя» роблять висновок, що абстрактні уявлення про суд, які здебільшого формують медіа, далеко не завжди відповідають дійсності.

«Пересічний громадянин будує своє ставлення до судів з медіа, які реагують лише на конкретні інфоприводи. Тому все, що він бачить про суди, — скандал, скандал, скандал. І робить відповідні висновки, що всі там хабарники. Якщо говорити з точки зору соціальної науки, то насправді ми не знаємо, скільки в судовій системі корупції. Ніхто цього досі не вимірював», — підсумовує Іван Шматко.

Він вважає, що у громадян формуються викривлені уявлення про основні проблеми судів. У резонансні політичні чи корупційні справи більшість українців зазвичай ніколи не потраплять. А коли прийдуть до суду зі справою про аліменти, ДТП чи доплату до пенсії, то зіштовхнуться з зовсім іншими проблемами, банальними, як-от нестача паперу чи відсутність у судді часу, щоб у всьому розібратися.

Повний текст читайте тут

За матеріалами інтернет-ЗМІ Бабель

Пресслужба РСУ