Рада Суддів
України

…На автошляху, що сполучає Олександрівку з Кропивницьким (тодішнім Кіровоградом) сталася жахлива дорожньо-транспортна пригода. Мікроавтобус на швидкості врізався у великовантажний автомобіль, що стояв на узбіччі. У результаті цієї ДТП сім пасажирів мікроавтобуса загинули, а ще двоє отримали тяжкі тілесні ушкодження.

У ході розслідування правоохоронці з’ясували, що водій мікроавтобуса просто… заснув за кермом. Всі зібрані докази переконливо свідчили про це.

Та під час судових засідань водій свою вину не визнавав…

Ця справа дуже довго розглядалася, у тому числі і не одним складом Олександрівського районного суду Кропивницького району Кіровоградської області. Врешті-решт вона потрапила до судді Дмитра Мирошниченка.

«Суддя не повинен піддаватися емоціям, але тоді було дуже важко дивитися у зал суду, де сиділи вбиті горем рідні, які через легковажність на дорозі того, хто був за кермом, втратили найрідніших людей», – зазначає Дмитро Вадимович.

Рішення судді – водій отримав десять років позбавлення волі. Й апеляція його рішення не змінила.

«Це найсуворіше покарання, яке мені довелося призначати за весь період моєї роботи на посаді судді», – пригадує Мирошниченко.

На рахунку голови Олександрівського районного суду Дмитра Мирошниченка сотні розглянутих справ і стільки ж прийнятих рішень. Пригадати всі йому досить складно. Та все ж деякі його пам’ять бережно зберігає. А запитайте його, він зможе все відтворити навіть у найменших деталях.

«Запам’ятовуються особливо ті справи, які пройшли касаційну інстанцію і твоє рішення (суду першої інстанції) залишають в силі, навіть після скасування судом апеляційної інстанції», – каже суддя. І справа водія, через безвідповідальність якого загинули сім людей, якраз серед таких.

Чи були на професійній стежці судді Мирошниченка рішення, які вищі інстанції скасовували? Звісно були. Мабуть, рідко хто з його колег може сказати впевнено: «От мої рішення апеляція ніколи не скасовувала!».

Але на підставі таких скасувань Дмитро Вадимович робив для себе відповідні висновки, брав до уваги висновки судів апеляційних інстанцій. Проте, як зазначалося вище, після скасувань його рішень судом апеляційної інстанції, касаційні суди скасували рішення апеляційної інстанції і таки залишали рішення Мирошниченка в силі.

«Тому я не завжди погоджуюсь з висновками апеляційної інстанції, з підстав яких скасовувалися мої рішення», – наголошує він.

Повернення у минуле

Дмитро Вадимович не з місцевих, олександрівських. Народився у місті Макіївка Донецької області, але з 1990 року сім’я переїхала на Кіровоградщину, у Новоархангельськ, а потім – у колишній Кіровоград.

У шкільні роки серйозно захоплювався футболом і, каже, що мріяв стати футболістом.

«Спорт завжди дає свої результати – енергію, емоції, сили», – переконаний він.

Юнак навіть їздив до футбольної школи «Динамо» у Київ на перегляд. Але не склалося. Та футбол супроводжує його все подальше життя.

«Коли працював на посаді помічника судді у Кіровоградському апеляційному суді і перший рік на посаді судді вже в Олександрівці був капітаном збірної Кіровоградської області з футболу. Ця команда виступала на всеукраїнських змаганнях з футболу серед судових установ, був такий популярний «Кубок Феміди». Приємно згадати – кіровоградські працівники суду вправно обігрували суперників, тому займали почесні призові місця. А нагороди зберігаю й досі», – каже суддя.

Можливості пограти у футбол Дмитро Вадимович старається не пропускати й зараз. Тільки нагода, зазначає, трапляється все рідше.

Він припускає, що стати суддею, більш всього, надихнув його батько. Старший Мирошниченко все життя працював в органах прокуратури, згодом – в судах і став для сина прикладом сумлінної, добросовісної і чесної людини.

Батько і тепер мене підтримує у моїй діяльності, надає слушні поради»,– наголошує суддя.

А щодо обраної професії, то додає, що у старших класах школи полюбляв урок правознавства, а ще більше – читати різного роду детективи та пригодницькі книги

«Заплутані історії мене дуже захоплювали. Намагався самостійно «розслідувати» їх. Звичайно, що нічого тоді не вдавалося, але так цікаво було… Мабуть, це також дало поштовх до моєї сьогоденної професії», – припускає Дмитро Вадимович.

Його шлях у галузі права (юриспрунденції) розпочався у 2003 році, коли він вступив до Харківського національного університету внутрішніх справ.

На четвертому курсі, перейшовши на індивідуальний графік навчання, розпочав працювати помічником судді у тодішньому Кіровському районному суді міста Кіровоград. Пропрацювавши три роки на цій посаді, у 2010 році вступив до Національного університету «Одеська юридична академія» і здобув кваліфікацію «магістр права».

У 2011 році почав працювати на посаді помічника судді Апеляційного суду Кіровоградської області (на теперішній час Кропивницький апеляційний суд). З цього ж часу почав складати іспити на посаду судді. На підставі Указу Президента України від 26 вересня 2016 року його призначили на посаду судді Олександрівського районного суду Кіровоградської області, де він працює і на даний час, пройшовши кваліфікаційне оцінювання. А тоді, десять років тому, йому, молодому судді, легко не було. «Лише тільки те, що я вже працював на посаді помічника судді, давало розуміння роботи в цій сфері. І все! Але особисто вести процес і ухвалювати різного роду рішення, ухвали, постанови і відповідати за це – було не просто», – пригадує Дмитро Вадимович.

Цьому треба було вчитися. І він вчився. З вдячністю згадує старших колег Олену Федорівну Комлач, Сергія Леонідовича Пляку, Ольгу Володимирівну Отян. Зараз ці судді вже у відставці і напевно й не здогадуються, що у становленні судді Мирошниченка своєю підтримкою, досвідом та порадами відіграли велику роль. За це він безмежно їм вдячний. І вже буквально за декілька місяців суддя, як кажуть, став у свою колію і належним чином виконував суддівські обов’язки.

А у серпні 2017 року, за менш ніж рік від моменту, коли Дмитро Вадимович вперше одягнув суддівську мантію, на зборах суддів його обрали головою суду. Дмитру Вадимовичу було лише тридцять років. В історії Олександрівського районного суду, мабуть, немає подібного випадку, коли його керівником стає суддя такого молодого віку. Та саме принциповість, відповідальність Мирошниченка, більш всього, стали його хорошим бонусом під час голосування. Для мене тоді це було дійсно несподіванкою. Але мені довірилися і я розумів, що крім здійснення судочинства, мені необхідно організовувати не тільки мою роботу, у тому числі мого секретаря і помічника, а ще й роботу усього суду.

А це - відповідати на звернення громадян, слідкувати, щоб суд був забезпеченим усім необхідним (папір, конверти, марки, комп’ютери, кондиціонери тощо), організовувати як ремонт всього приміщення будівлі суду, так і окремого обладнання, у разі будь-яких поломок, відвідувати різні організаційні заходи та представляти суд як установу (збори, наради та ін.)…», – зазначає Дмитро Вадимович. І ось грудень минулого року. Знову шляхом таємного голосування головою суду строком на три роки обрано Дмитра Мирошниченка. 23 грудня він приступив до виконання обов’язків очільника.

Повний текст матеріалу авторства Галини Шевченко читайте в регіональному виданні Район.ІN.UA

Матеріал підготовлено у межах проєкту «Діалог між медіа та судовою владою для підвищення прозорості правосуддя», який реалізує ГО «Вектор прав людини» у співпраці з Радою суддів України та Національною спілкою журналістів України за підтримки CEELIInstitute (Прага). Зміст матеріалу є відповідальністю автора і не обов'язково відображає погляди організаторів та донорів проєкту.